Читати книгу - "Справа прокурора Малахова"

— Ні, — відповіла Ганна.

Вона вже ясно бачила, що наближається небезпека, знала, що від неї не втекти, прагнула тільки одного: якось віддалити мить, коли  Любочка про все дізнається.

— Я теж так думаю, не треба їй говорити, — погодився Малахов. — Може, й вдасться якось залишити все в тайні…

— Ох, не знаю…

— Все це дуже недобре вийшло. Складні у нас настали дні.

Він підвівся, пройшовся по кімнаті, наблизився до Ганни і ніжно погладив дружину по руці. Раніше це викликало б тільки хорошу посмішку, але тепер Ганна забрала руку, ніби торкнулася до гарячого.

— Не треба…

Малахов сумовито подивився на дружину і подумав про наступні дні, які напевне принесуть з собою дуже багато несподіванок.

— Не треба? — здивовано і печально, як людина, ображена у своїх найглибших і найблагородніших почуттях, перепитав він. — Ну, як хочеш… Як знаєш. Мені тільки здавалося… — і, остаточно заплутавшись у почуттях і словах, вирішив: — Мені час на роботу. Я піду.

— Добре, — монотонно відповіла Ганна, і не можна було навіть зрозуміти, чи дійшли до її свідомості ці слова.

— Я постараюся не пізно повернутися, — говорив далі Малахов. — Може, встигнемо погуляти перед сном.

— Добре, — байдуже відповіла Ганна.

— Не турбуйся, — все ще намагався заспокоїти і дружину, і самого себе Малахов, — все буде добре…

Він бачив, що Ганна дуже схвильована, і трохи боявся лишати її в такому стані на самоті. Який тривожний час настав, усе зірвалося зі своїх звичних місць, навіть власні, непорушні досі принципи також здаються вже не такими непохитними. Та як би там не було, він мусить іти працювати, це його робота, його обов’язок. Він постарається повернутися якомога раніше, бо дуже неспокійно на серці.

— То я піду, — все ще невпевнено повторив прокурор.

— Добре, йди, — дивлячись кудись повз нього, в куток, сказала Ганна.

— До побачення. Я прийду не пізно.

І, вже не вагаючись, згадавши про важливість справ, які чекають на нього в прокуратурі, і в цій відповідальності знову знаходячи виправдання кожного свого слова і вчинку, Малахов вийшов.

Ганна залишилась сама у просторій їдальні. Над містом вже заходив вечір. Хмарина диму над хімічним комбінатом, підсвічена низькими променями сонця, стала ніжнорожевою, майже прозорою. У кутках кімнати густішала сутінь. Шум машин унизу за вікном чувся як ледве помітне, далеке, далеке шарудіння морського прибою. О, якби можна було все життя провести в такому спокої, щоб не вривалися в нього ніякі лихі люди, щоб не треба було думати, болюче й насторожено думати про події завтрашнього дня.

Чому ніщо в світі не лишається таємницею? Здавалося, всі спогади і почуття за ці роки розвіялися прахом, мохом-травою поросли і ніколи ні голосу не подадуть, ні згадки не навіють.

Але саме тоді, коли все, здавалося, розвіялось і забулося на віки вічні, минуле знову зі всією владністю подає голос, і не відгукнутися на нього неможливо.

Ганна добре знала Сергія Боровика, і сьогодні нічого нового в ньому не відкрилося. Такий же поривний і гарячковий, здатний у захваті наробити багато лиха, насамперед собі, прямолінійний і нестримний. І все-таки він дуже змінився за ці роки. Адже вистачило в нього витримки не потрапляти на очі Любі, переламати самого себе. Він і в квартиру Малахова прийшов тільки тому, що іншого виходу не було, Ганна знала це дуже добре. Вона бачила, як важко йому тут бути, як важко йому дихати повітрям цієї затишної, добре прибраної кімнати, де кожна оздоба, кожна Ганнина вишивка наче кричать про зруйноване щастя Сергія Боровика. Але він сам його зруйнував і нічого до того повертатися. Тут все ясно. А може, не все?

Ні, все. Ганна раз і назавжди вирвала з серця це кохання. Вона не звикла прощати образ. І годі про це, бо аж плакати хочеться від згадок і думок. Годі.

А про кого ж легше думати? Про Малахова? Тут річ, мабуть, ще складніша і заплутаніша. Зовсім не таким, як думалося, як уявлялося, постав він за останні дні перед очима Ганни. Так, ніби навмисне, сам навіть пишаючись з того, розкрив і показав свою душу, і Ганна злякалася. Чому раніше не бачила, не помічала вона цього? Може, це поява Боровика примусила її глянути на чоловіка іншими очима? Ні, тисячу разів ні, такої думки навіть припустити не можна. Так чому ж зараз страшно залишатися з ним наодинці? Адже нічого не змінилося! Він її так само поважає і любить. І все-таки він заарештував Басову. За що? За що?

А може, він і справді вважає, що таку, як Басова, треба садовити до в’язниці?

Тоді ще гірше, ще страшніше. Та ні, бути цього не може, це якесь непорозуміння, якийсь «заскок» у роботі прокурора. Але прокурор не має права на такі заскоки — доля людини, життя людини залежить від його поведінки, від його чесності. А хіба Малахов нечесний? Ні, зі свого погляду він чесний до цнотливості. Отже, погляд його неправильний, обмежений, діляцький, і сама Ганна мусить допомогти йому це зрозуміти.

Ганна пригадала палаючу станцію Дебальцево і Марію Іванівну Басову, ще не сиву, дуже вродливу сорокалітню жінку, рішучу