Читати книгу - "Ратники князя Лева"

— А Мстислав дізнається пізніше. Гадаю, його реакція буде дещо іншою од монголів.

Захарію Витановичу, звичному до впертості Данила Романовича, було важко звикнути до непередбачуваності його сина Лева, що іноді лякала. Здавалося, Лев постійно балансує над прірвою, у яку дуже легко звалитися. Тим не менше, печатник короля бачив, що досі всі наміри Лева, якими б божевільними й абсурдними не здавалися спочатку, увінчувалися успіхом. За неповний рік йому вдалося перетворитися з князя однієї із вотчин на короля всієї Русі.

Утім, Лев правий: для цього йому потрібен Київ.

«Упертий віслюк!» — подумав Тугар.

«Неймовірний нахаба!» — відзначив Карл Руерг.

«Слуга Божий, гідний поваги!» — похвалив Неждан.

Дивно, але такі несхожі характеристики від різних людей отримала одна людина — ігумен монастиря Святого Архангела Михаїла Григорій. Це сталося після того, як Неждан на прохання Тугара, а той на вимогу Руерга, зустрівся з ігуменом і попросив його (щоправда, не дуже стараючись переконати) допустити їх трьох всередину монастиря. Вислухавши прохання колишнього соцького, Григорій відповів, що згідно з ласкою короля Лева і ярликом хана Менгу-Тимура монастир Святого Архангела Михаїла, так само як монастирі по всій землі Руській, не залежить від будь-якої влади.

— А помолитися можна так, як говорив Спаситель, — закінчив Григорій.

— Як саме? — запитав Неждан.

Він, хоч і залишився задоволений такою відповіддю, мусив завершити розмову гідно, щоб було що переказати братові, а той — госпітальєру.

— Прочитай, сину мій, Євангеліє від Матфея, — повчально сказав ігумен.

І пішов від Неждана. Пішов, роздумуючи дорогою, що доведеться обмежити відвідування міста. А Неждан для годиться скрушно похитав головою і поспішив до Тугара поділитися результатами розмови.

Вислухавши брата, Тугар назвав ігумена Григорія впертим віслюком.

— Ти сподівався на щось інше? — допитувався Неждан.

— Чесно?

— Атож!

— Не сподівався, — признався Тугар. — Навіть більше — боявся, що монах дозволить. Тоді не знав би, як поводитися з Руергом.

Неждан запитав Тугара про останні слова Григорія. Той усміхнувся.

— Саме те я й говорив іоанніту, готуючи його до можливої відмови ченців.

— Тепер скажи й мені!

— Погано, Неждане, що ти мало знаєш Святе Письмо.

— Та вже як є! — відповів брат. — Не всім молитися в монастирях. Комусь треба й рідну землю захищати!

— Апостол Матфей писав: «А ти, коли молишся, увійди до своєї комірчини, зачини свої двері і помолися Отцеві своєму, що в таїні; а Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі явно».

— Мудро сказано! — погодився Неждан. — Цілком підтримую і Григорія, і Матфея.

Тугар осудливо похитав головою. За таку зухвалу відповідь десь у Франції Неждану було б непереливки. Але тут не монастир Бомона, і немає підглядача, що невідступно стежив за кожним його кроком і старався не пропустити повз вуха жодного слова. Зрештою, Тугар дійшов висновку, що саме він і став тією першою ланкою ланцюга, що привів до Бакоти госпітальєра Карла Руерга — себто останню ланку.

— Що мені сказати, коли Руерг захоче зустрітися з тобою? — запитав Тугар.

— Скажи, що я не проти зустрічі, але не в місті, а десь за його межами. Менше очей — менше запитань! — відповів Неждан. — Зрештою, пора закінчити з цим.

Нагода випала найближчого понеділка. Напередодні місцеві хлопчаки повідомили, що за містом вони зустріли шістьох озброєних людей, від яких ледве втекли. Оскільки несподівана поява на околицях прикордонної Бакоти розбійників (чи хто б це не був) могла загрожувати спокою міста, на розвідку вирушили троє: Неждан, Тугар і Руерг. З цієї нагоди вершники озброїлися мечами і щитами, причому русичів захищали «руські» краплеподібні щити, а Руерг віддав перевагу звичному трикутному щиту «екю». Хоч вершників і було лише троє, обладунки давали їм перевагу над незахищеними, сподівалися, розбійниками.

Попервах їхали мовчки. До поля, на якому хлопці-вивідувачі зустріли незнайомців, було зовсім недалеко, тому ні Неждан, ні Руерг не спішили починати розмову.

Нарешті виїхали в поле. Зупинилися. Неждан піднявся на стременах, щоб краще оглянути місцевість. Нічого підозрілого.

— Це даремно! — мовив Тугар. — Якщо вони й були тут, то вже й їхнього сліду немає!

Неждан, помітивши, що Руерг скривив невдоволєну міну, відповів латиною:

— Можливо, тут їх і немає. Можливо, що вони лише розвідували ситуацію. Треба бути дуже озброєним загоном, щоб напасти на таке місто, як Бакота.

Він розвернув коня і став навпроти Руерга.

— Нам час порозумітись, — сказав йому.

— Звичайно, — згодився Руерг, ні на йоту не здивований таким поворотом розмови. — Цього я вже давно прагну. Мене дивує лише те, що ви постійно уникаєте цієї розмови.

— Я приглядався до вас, — пояснив Неждан.

— Навіщо?

— Хотів