Читати книгу - "Одного разу на Дикому Сході"

— Тихіше ти, — заспокоював його Чет. — І не можна так про батька.

— Він мені не батько!

— Батьків не обираюсь.

— Батьки так не вчиняють! Піти з родини! Не те щоб там гульнути крадькома, а саме розлучитися, зганьбити маму! Таке не можна вибачити!

— Тихо! Диви! — сказав Чет і схопився рукою за бік. Там, де завжди в нього був револьвер, але не зараз. З полону вони вийшли без зброї.

Чету знадобився револьвер, бо матрос Жникін, розлючений тим, що йому довелося відпустити двох ворогів революції, підбіг до Міри.

— Ну що, сучко, думала втекти від караючого меча трудового народу? Чого ото смієшся? Що, смішно тобі? Смішно? Зараз тобі не буде смішно! — Жникін відв’язав дівчину від стовпа, схопив за волосся і потягнув за собою. — Чудовисько привела, тепер ти не потрібна, тепер я тебе до стінки! По всій строгості революційного правосуддя! Кулю в лоба!

Міра пручалася, але в неї були зв’язані руки та ноги, намагалася вдарити матроса головою, але Жникін цього разу ухилився.

— Я тобі покажу буцатися, коза! — він ударив її кулаком в обличчя, тягнув далі, Міра застогнала. Цей стогін почув Шпиль. Прокинувся і загарчав. Жникін з переляку підстрибнув і залишив Міру. Але швиденько знову схопив її, поставив на коліна і наставив на неї маузер. У нього колись був маузер з дарчим написом від самого Льва Троцького, який відзначив його мужність. Той маузер забрали, коли матрос потрапив у полон до Вовчої дивізії. Тепер у нього був інший маузер, але Жникін поклявся, що заслужить новий дарчий напис «Залізного Фелікса».

— Шпиль! — закричала Міра якомога відчайдушно.

— Що ти кричиш? Не допоможе тобі твоє чудовисько! За зраду трудового народу і світової революції! — проголосив Жникін. Шпиль побачив ствол маузера, наставлений на Міру, побачив її перелякане обличчя, сльози на очах. Він заревів і почав смикатися з такою силою, що аж земля затремтіла. — Приговорюю тебе до смерті!

— Припинити! — закричав Люшков, який почув, що Шпиль прокинувся. Комісар вибіг із тіні. — Припинити! — Але Шпиль так гарчав, що Люшкова було не чути.

— Здохни, сучко! — Жникін приставив маузер до голови Міри. Здавалося, його вже ніщо не могло зупинити, коли Шпиль зненацька відкусив собі шматок язика, заричав від болю і плюнувся ним. Здоровезний такий шматок, розміром з цеглину, він прицільно полетів і збив Жникіна з ніг.

— Шпилю! — закричала Міра.

— Закрийте їй рота! — наказав Люшков.

— Шпилю, рятуй! — кричала Міра. До неї кинулися бійці спеціального загону. Накрили шкіряною курткою, повалили на землю.

Шпиль далі смикався у кайданах, ревів і божеволів усе більше.

— Накрийте йому голову! Щоб нічого не бачив! — закричав Люшков. На Шпиля спробували натягнути величезне покривало, яке зрізали зі сцени міського театру. Але Шпиль так загарчав, що покривало кинули. Шпиль рвонувся, щоб підвестися. І ось, наче корок, з землі вилетів перший стовп, який його тримав. — Ще кайдани! В’яжіть його! — перелякано заверещав Люшков, який побачив, що ситуація починає виходити з-під контролю.

Увесь загін комісара Люшкова кинувся на Шпиля, заплутували його у нові ланцюги, забивали в землю нові палі, намагалися притиснути велетня до землі. І це вже майже вдалося, Шпиль почав потроху вщухати, коли Мірі вдалося вилізти з-під куртки і закричати «Шпилю! Шпилю!» Її швидко заткнули, сунули до рота кляп, але було вже пізно. Шпиль наче вибухнув, оскаженіло заревів і рвонувся з небувалою силою. Він підвівся, не дивлячись ні на що! Ланцюги лускали, як павутиння, а як не лускали, то видиралися з землі разом зі стовпами, до яких були прив’язані. Мотузки рвалися, наче зроблені з паперу. Шпиль підвівся і заревів гучніше за грім. Він був переповнений люттю, навіть дивитися на нього було страшно.

У цей момент Ульріх Туазест, який раніше всіх зрозумів, що на кайдани та мотузки надії вже не було, побіг до залізних людей з великою каністрою. Ледве тягнув її. Почав заливати гас у баки. Бійці з загону комісара Люшкова зробили останню спробу стримати Шпиля, накинули на чудовисько нові канати та ланцюги, намагаючись звалити його з ніг, таки прикути до землі. Але Шпиль повів плечима і бійці розлетілися навсібіч, наче мухи. Шпиль підвівся, розірвав кайдани на руках та ногах, струсив із себе залишки ланцюгів і мотузок, кинувся шукати Міру.

— Панцирники сюди! — закричав комісар Люшков. — Вогонь!

Бійці почали стріляти по Шпилю, але той не помічав пострілів. Біг, принюхувався, шукав Міру, яку кілька бійців за наказом комісара Люшкова тягнули до лісу. Нарешті помітив її, кинувся до неї. Деякі бійці Люшкова спробували зупинити чудовисько, такі смішні зі своїми гвинтівками поруч з ним. Шпиль розкидав їх, наче відмахувався від комах. Тих, хто тягнув дівчину, просто розчавив своїми кулаками. Ось вже був біля Міри, схопив її обережно, наче ніжну квітку, підніс до свого обличчя. Посміхнувся їй. Навіть не помітив, як поруч загув двигун одного з залізних людей. То Ульріх Туазест запустив. Ось ще одного і ще. Всі троє почали свій рух до Шпиля. Бійці загону комісара Люшкова, що ще залишалися на лузі, кинулися навтьоки. І сам комісар разом з Ліберманом побігли до панцирників.

Залізні люди гуркотіли і наближалися, а Шпиль не звертав уваги на них, він був щасливий від того, що знайшов Міру. Дивився на неї і посміхався. Перший з залізних людей побачив Шпиля і підняв свої руки з кулеметами. Шпиль помітив цей рух і загарчав, наче попереджав, що не треба нападати. У ту саму мить обидві пари кулеметів на