Читати книгу - "Одного разу на Дикому Сході"

не чинив опору. Десь за півгодини був припнутий до землі кайданами, мотузками та ланцюгами. На шию йому одягли величезний ошийник, який терміново зробили у Москві робітники заводу Червоної Пресні. Шпиль намагався пручатися, але Міра заспокоїла, і він спав далі, вже припнутий і сповитий.

— Ну як тобі? — спитав пошепки Ліберман.

— Не чекав, що такий величезний, — визнав Люшков.

— А ти б бачив його в бою! Як він розкидає усіх! Всю Вовчу дивізію за кілька хвилин потрощив! Ото сила!

Ульріх Туазест щось сказав Люшкову.

— Товариш Туазест каже, його механічні солдати легко б справилися з цим велетнем, — переклав Люшков.

— Ой, сумніваюся. Вони занадто повільні. А цей, ти ж сам бачив, як він перемахнув Ворсклу одним стрибком! — У Лібермана аж у горлі пересохло від захоплення чудовиськом.

— Та бачив, — кивнув Люшков, сам вражений.

До комісарів підійшов професор Бар-Кончалаба. Він був у піднесеному стані, бо його сина відпустили, а тут ще у руки попався сам Голем, про якого він багато писав, але ще жодного разу не бачив.

— Здається, він зроблений з тіста, — сказав професор.

— Що? Та від нього кулі відскакують! — не погодився Ліберман.

— А ви спробуйте вистрелити у черствий хліб! — посміхнувся професор.

— Але як він не розмокає? — здивувався Люшков.

— Мабуть, застосовувалися якісь спеціальні домішки. Я ось нашкріб дещо, — професор показав кілька крихт, які здер зі Шпиля багнетом. — Треба це дослідити, можливо, вдасться встановити рецептуру виготовлення. Це ж вона вам потрібна?

— Так, професоре, вона. Дуже потрібна, — кивнув Люшков.

— А ще треба обшукати будинок фон Шпіла, — попросив Бар-Кончалаба.

— Ми обшукали, нічого там немає, — доповів Ліберман.

— Ви ж не знали, що шукати.

— А ви знаєте? — Ліберман невдоволено подивився на професора.

— А я знаю, — примирливо посміхнувся той.

— І що?

— Мішки чи склянки з речовинами, можливо, інструкції. Фон Шпіл славився своєю ґрунтовністю у справах. Він точно б узяв у рабина щось таке, що допомогло б ремонтувати цього велетня. А де ремонт, там і виробництво.

— Професор правий. Товаришу Єрофеєв, треба відправити ескадрон до будинку фон Шпіла і провести там ретельний обшук. Візьміть із собою професора. Слідкуйте, щоб не втік, відповідаєте головою, — сказав Люшков.

— Та навіщо, ви ж знаєте, що я за радянську владу! — аж трохи образився Бар-Кончалаба.

— Професоре, вас арештували, коли ви намагалися втекти з Харкова на південь, до денікінців. А ще у вас син — петлюрівець. То у нас немає причин дуже вже вам довіряти. Якщо зробите цю справу, тоді поговоримо, а поки що ви вважаєтесь арештованим. Товариш комполку, відправляйте людей, — наказав Люшков Єрофеєву. — Борю, а ти терміново відправ телеграму до Москви. Нехай готують для Нього місце. Десь за містом, щоб не лякати обивателів, — кивнув у бік Шпиля. — Заковуйте його!

На Шпиля вже одягли великі металеві кайдани, що зв’язали йому руки і ноги. Чекали, поки з міста приїде великий віз, на якому Шпиля доправлять до станції.

У лісі бігли Чет та Дубківський. Ось Чет зупинився.

— Швидше, вони можуть вислати погоню! — прошепотів сотник.

— Я залишаюся.

— Що?

— Вона там, — кивнув Чет у бік лугу. — Не можу покинути її.

— Ти їй нічим не допоможеш!

Чет кивнув, він був згодний, що допомогти не міг. Але він все одно повертався.

— Чете, вони ж розстріляють тебе! Мірі цим ти не допоможеш!

— Я не здаватися іду. Просто хочу бути поруч.

Чет пішов до лугу. Дубківський постояв, деякий час вагався, а потім плюнув і пішов за Товаришем. На краю лісу залізли на дерево, спостерігали за тим, що відбувалося на лугу. Як з’явився Шпиль, як його зв’язали.

— Ну і здоровань! — у захопленні прошепотів Дубківський.

— Та бугай, — злісно сказав Чет, який аж скривився, коли Шпиль торкався Міри пальцем, коли влігся поруч з нею і підкорився їй.

Дивилися, як до Шпиля підходить професор Бар-Кончалаба, оглядає чудовисько, просить подряпати його багнетом, збирає надряпане.

— То це твій батько? — спитав Чет.

— Ні! — крикнув Дубківський.

— Тихо ти, дурню! — прошепотів Чет. Сотник і сам зрозумів, що дарма кричав. Посиділи на дереві, крик начебто не почули.

— Він не мій батько.

— Він же казав, що твій.

— Він мені не батько, і все!

— Ти образився на нього?

— Він зрадив маму! Розлучився з нею заради якоїсь хористки! Яка обдурила його, забрала усі гроші і зникла! Він, щоб заробити, почав писати оту книгу «Сто чудовиськ України». Точніше, у нього вона звалась «Сто чудовиськ Малоросії»! Щоб цензура пропустила! Бо ж цензура вважала, що немає ніякої України! Є тільки південно-західні губернії! І він з цим погодився! Не протестував! Він же не тільки дружину зрадив, він і Батьківщину зрадив! В нього ж предки були з козаків, і Кончалаба — козацьке прізвище! Але він казав, що занадто мужицьке, додав