Читати книгу - "Зорчина пісня"

Зорка подивилася на кукурудзу, що залишилась; живіт бут такий повний, що навіть найменше зернятко вже не помістилося б у ньому. Вона зітхнула з жалем і відкинулася на м'яку повсть. Соннота охопила її, вона заплющила очі. Розмова в юрті долинала до неї десь іздалеку, ніби співрозмовники сиділи в іншій кімнаті.

— Ex, Токатай Шакенович, добра душа, — казала котрась із жінок, — ця щука Параска до них примазалась. Вона весь дитбудинок по нитці розтягне, й слідів не знайдеш. Мало Парасці сина голови сільради, вона й дочку норовить за хлібного чоловіка видати, їхнього нового директора. Лапиську вона загребущу на дитячий харч наклала... Спробуй знайди на них управу, ще й сам у винуватцях ходитимеш!

— Вай, жінко, листа писатиму великому начальнику в місто, великий начальник у місті побачить, де кінь, а де вершник!

— Зорко, дівчинко, пий чай,— зовсім близько над Зоркою пролунав голос дідуся Токатая.

Зорка розплющила очі. Старий простягав до неї піалу із запашним зеленим чаєм. Біля вогнища, там, де стояла таця з кукурудзою, була розстелена біла скатертина, а на ній здіймалася купа ламаних коржів і в'язка сушеної дині. Побачивши диню, Зорка спалахнула, заперечливо похитала головою і відвернулася.

— Ми ковалі, червона молодь, ключі ми долі куємо! — хвацько виспівував на все селище Петрусь Заєць.

Сашко сміючись поглядав на друга. Ось так завжди, схопить Петрусь «задовільно» і ледь плентається із школи, буцімто його хлібної пайки позбавили. А якщо раптом «добре» чи, що буває дуже нечасто, «відмінно» — повертається зі школи додому героєм.

— Здіймайся вище, важкий наш молот, в крицеві груди ми б'ємо, б'ємо, б'ємо! — Петрусь прокричав останні слова, вдарив себе кулаком у груди, прислухався.

— Б'єш у крицеві груди? — глузливо поспитав Сашко.

— Б'ю! Чув зведення? Наші нівечать фріців, як бог черепаху! Так і війна скінчиться... Сашко, тікаймо? Хіба ми гірші за цього Ташена? Війна, а ми, два здоровані, ходимо до школи, як малята...

— Я про це весь час думаю,— сумно сказав Сашко,— якби не слово Колі-Вані...

Петрусь зітхнув.

— Ото була людина!

Сашко зупинився, сунув руки в кишені, затиснувши під пахвою книжки.

— Слухай, Зайцю,— обурився він,— Коля-Ваня є і буде, втямив? — останнє слово Сашко майже вигукнув.— Верзеш сам не знаєш що...

Петрусь винувато заморгав білястими віями.

— Ти що, Сашко?! Та для мене кращої за Колю-Ваню людини на світі немає! Та я за нього, знаєш... — Петрусь помовчав.— Крага весілля готує... Аби моя воля, влаштував би я йому весілля!

Він підняв камінь і шпурнув його в напівзруйновану цегляну стіну, що стирчала, наче пам'ятник, на руїнах коло шляху. Камінь цокнув об стіну, відколов шматок білого тиньку і впав на купу порослого травою щебеню. З-під уламка цегли вискочила смарагдова метка ящірка й невдоволено витріщила на дітей чорні намистинки.

Сашко задумливо оглянув руїни, невесело посміхнувся. Нахилився, підняв лозинку й полоскотав спинку ящірки. Та злякано порснула в траву.

— Будували, будували люди для себе, а виявляється — для неї...

Петрусь уїдливо засміявся.

— Крага теж будує до весілля... перебудовує Щучину нору. Тільки на заводі йому дулю скрутили. Цегла для воєнних об'єктів потрібна, а йому дулю! Коли що, кричить — війна! Всі повинні... зобов'язані, а сам? Сашко, що ж, отак і буде? Щука харчі краде, а дрібноту від гнилої капусти проносить, повний ізолятор набили, а їм усе, як з гуски вода...

Сашко присів на купу щебеню, понуро втупився в землю, наче хотів відшукати там щось важливе. Петрусь скинув сорочку й вмостився поруч Сашка, підставивши сонцю худу незагорілу спину.

— Ми з Вірванною ходили в райвідділ,— помовчавши, обізвався Сашко,— а начальник каже: «Як доведете? Факти, факти треба...» Ми йому про гречку, а він говорить: «Розібратися треба...»

— Розберуться, жди,— скептично завважив Петрусь.

— Не думаю... Начальник — дядько поважний, тільки задовго розбирається... Гаразд, сьогодні субота, у понеділок ми йому на стіл ще дещо викладемо. Вірванна правильна людина, недаремно її Микола Іванович любить.

— Здорово! — Петрусь пожвавішав.— Ну, начувайся тепер, Краго! Чуєш, Сашко, гайда завтра ранком у степ? Бабатай каже, там мазар[2] є, років двісті стоїть, коли не більше! Цікаво! Відпросимося у Вірванни й подамося, набридло весь час у чотирьох стінах нидіти! А то потім іспити почнуться, а там на все літо в колгоспи поїдемо... гайда!

В провулку показалася Віра Іванівна, оточена дівчатками. Наталка йшла поруч виховательки і, тримаючи її за руку, щось збуджено розповідала. Її світлі, відрослі за зиму кучері золотилися на сонці.