Читати книгу - "Танець білої тополі"

Літо для Левка і Вишні минуло в тривозі. Осінь засмутила ранніми холодами і моквою. Продукти закінчилися. Однієї місячної весняної ночі Левко засадив бульбою невеличку ділянку землі – посеред городу, між високими бур’янами. Але копати її тепер було небезпечно, навіть і вночі, – розрихлена земля викличе підозру, наведе на слід. Німці не так прискіпливо придивлялися до кожної латочки землі, не особливо вникали, кому вона належить. Від місцевої влади щось приховати неможливо. Левко пішов через ліс на сусідні села, щоб виміняти трохи хліба і до хліба. Розраховував: ніч – на дорогу туди, день – на пошуки харчів, ще одна ніч – щоб повернутися. Але не так сталося, як гадалося. Друга ніч розтягнулася на добу. В лісі проводили облаву, він ледве втік у безпечне місце, але мусив там перечекати небезпеку. Почалася злива, що не припинялася до ранку.

Вдома зліг з гарячкою. Підказував Вишні, які трави запарювати, щоб збити температуру. Але вночі стало гірше, почалося марення. А коли гарячий туман трохи спав, побачив – Вишеньки поруч немає. Дикий страх обхопив його залізними лещатами, замлоїв у грудях, вдарив у голову. Де вона? Що з нею? Скільки часу він був у такому стані? Зірвався з ліжка, відчинив двері другого виходу і почав видиратися на гору. Холодний рвучкий вітер лизнув обличчя і привів до тями. Може, вона вирішила трохи пройтися – стомилася сидіти біля нього, от і вийшла. Але ж зараз день, а вдень вони ніколи не ризикували появлятися на горі. Озирнувся навколо – нема, ніде нема.

Вишенька з’явилася під обід. Зайшла через погріб і постукала у двері-шафу. Левко відчинив і якусь мить не міг промовити й слова – його душили сльози. І вона стояла перед ним мовчки – така маленька, така беззахисна, бліда, із золотистим ластовиннячком на білосніжній шкірі, у волошково-синьому пальтечку, з мідно-медовою косою, перекинутою на груди. Обома руками притискала до себе старого, плетеного з лози кошика. Зазвичай у такі збирають бульбу. Левко навіть не глянув, що у кошику. Сльози нарешті прорвалися, і він дав їм волю.

– Де ти була? Я ледь не збожеволів, коли побачив, що тебе немає.

– В селі. Ось, дивися, що я принесла.

Дістала з кошика слоїчок меду, трилітровий бутель молока, яйця і буханець чорного хліба.

– В селі?! Вишенько! Ти ж із дитинства не виходила з маєтку. Тим більш…

– Я так злякалася за тебе, Левчику! Так злякалася за тебе, що про свій страх зовсім забула. Зовсім! Уявляєш? Це вже тепер… Тепер мені так…. Боже, як мені страшно! Боже, як страшно!

Її затіпало, як у пропасниці. Дрібно-дрібно тремтіли тонкі пальці, цокотіли зуби. Тремтіння перейшло в схлипування. Вона упала йому на груди і заридала.

– Левчику! Коханий! Тільки не вмирай! Чуєш? Не смій умирати! Не смій залишати мене одну! Бо я без тебе не зможу. Нічого не зможу, навіть дихати! Чуєш?!

Він обціловував кожен тремтячий пальчик, спивав пошерхлими вустами сльози, тулив її до грудей – таку рідну, таку маленьку, таку беззахисну і таку, виявляється, сильну. Як же вона має любити, щоб заради кохання переступити через хворобу, яка стільки років тримає її у полоні страхів. Яке ж і справді високе її кохання!

– Вишенько! Дурненька моя! Чого б це я мав помирати? Гарячка вже трохи спала, скоро зовсім видужаю. Ми з тобою маємо дожити щонайменше до того часу, коли наше дерево виросте. Підростає воно десь на метр за рік. Так? Так! Отже, скільки часу буде рости наша біла тополька, поки сягне своїх сорока метрів? Років сорок! От! Даю тобі слово – раніш, як через сорок років, не помирати. А далі… Далі тополя буде шуміти ще років тисячу. І весь цей час буде жити наше кохання. Коли будуть народжуватися наші діти, ми будемо висаджувати ще по одній топольці. І так цілу алею на горі висадимо.

Вишенька розповідала, а він уявляв. Як вона йшла від маєтку через міст до найближчих хат на тому березі річки. Як на неї дивилися ошелешені односельці – наче на примару, що прийшла з того світу. Як розглядали її дівочі прикраси, котрі вона прихопила разом зі скринькою… – хай вибирають що завгодно, аби дали молока і меду. Звісно, той перстеник вартує у десятки разів більше, ніж виміняні на нього продукти. Але вона цим не переймалася. Ну що таке золото і дорогоцінний камінець у порівнянні з життям дорогої людини!

– Пий, Левчику, молоко з медом. Пий! Я потім ще піду.

Він пив і думав, як тепер відправити її звідси. До вечора все село вже буде знати, що об’явилася панночка Вишнецька. Завтра, а може, ще й сьогодні ввечері по неї прийдуть. Повинні застати її у малому будинку, куди вони ще влітку збиралися перейти разом. Треба придумати версію, де вона була, звідки повернулася. Хто знає, чи їй повірять. А якщо й повірять, то все одно будуть шпигувати за кожним кроком. Отже, вона не повинна спускатися до нього. Але чи погодиться Вишенька на таку розлуку? Мусить. Якщо не заради себе, то заради нього. Мусить!

Чоловік вільною рукою штовхнув двері. За ними при тьмяному світлі гасової лампи постало довге підземелля. «Погріб, – здогадалася Ніка. – Звичайний погріб. Запах квашеної капусти, сушеного кропу й осінніх яблук, здається, антонівок».

– Голова не паморочиться? У тебе ж до всього ще й гарячка. Промерзла, мабуть, десь добряче, – сказав чоловік. – Ночі холодні, а ти так легко одягнута. Ну