Читати книгу - "раКУРС"

Надія мою ідею схвалила. Вона просила небайдужих людей, волонтерів закупити труни й надіслати «Новою поштою» в Старобільськ.

Потрібно було викопати могили, щоб поховати хлопців не в одній братській, а кожного окремо, бо згодом родичі можуть захотіти перепоховати своїх рідних. Ми збирали небайдужих людей копати могили. Приходили і чоловіки, і жінки, і навіть діти. Копали під пекучим сонцем одну за одною в один ряд не один день. Мені здавалося, що Надія ніколи не була такою стомленою та виснаженою, але щодня вона знаходила в собі нові сили, щоб довести розпочату справу до кінця. Вона домовилась зі священиком, щоб він відспівав покійних.

— Де буде прощання? — спитала я її.

— Елю, яке прощання? Поховаємо на кладовищі, прийдуть ті, хто вважатиме за потрібне, — сказала стомлено Надія.

— Потрібно виставити труни в центрі міста, десь на площі, щоб кожен знав, що це не просто хлопці, це герої, які загинули за них також! — наполягала я. — Не можна тихо-мирно поховати — і все! Розумієш, Надю, це потрібно для історії!

— Та хіба я проти? — зітхнула вона. — Але уяви, який запах буде йти від трун. А якщо з них потече все те та ще й із черв’яками? Навіщо людям бачити таке? Це не етично навіть.

— Останки в мішках, тож, може, усе обійдеться? — Я не могла вже вгамуватися. — Заради тих, хто загинув за нас, за жителів міста, ми повинні це зробити!

— Не знаю навіть, — Надія завагалася.

— Ми зробимо це — і нам буде спокійніше на душі.

Надія погодилася, хоча я сама не була впевнена, що вчинимо правильно. Коли ми забрали з моргу двадцять сім трун і чоловіки завантажили їх на машини, працівниця моргу вибігла на ґанок і закричала:

— Зачекайте! Ще одного забули!

— Не може бути, — сказала я. — Ми кілька разів перераховували труни, завантажили їх за номерами.

Ми разом іще раз порахували труни — їх було двадцять сім. Коли повернулися до моргу, то там справді лишилось одне тіло.

— Ніби сам хлопчик попросився в землю, — сумно промовила Надія. — Несила вже лежати тут.

Вона дістала двадцять восьмий номер, а я поїхала знайти ще одну труну та людей для копання ще однієї могили.

На прощання з айдарівцями прийшло багато містян. Двадцять вісім трун вишикувалися в один ряд на центральній площі міста. Священик із кадилом ходив поміж ними, а я дивувалася, що стояв спекотний день, а не було ніякого запаху. Разом ми провели побратимів в останню путь і на хрестах закріпили номерки. Коли поверталися з кладовища, Надія сказала:

— Ніколи не вірила в дива, а тепер вірю.

— Ти про двадцять восьме тіло?

— Так. І про запах. Дивно все це. Якась містика!

— Настраждалися хлопці, — зітхнула я. — Разом загинули, як герої, і пішли в нове житло також гідно.

Останнім часом я часто спілкуюся з колишніми однокласниками та одногрупниками, які зараз живуть на території України. Добре, що в телефоні збереглися їхні номери і я можу з ними поговорити у вільний час. Звичайно, я нікому з них не зізнався, що зараз на службі в Армії Південного Сходу. Коли вперше їм телефонував, то не знав, на чиєму вони боці, тож просто сказав, що живу в Первомайці, як і раніше. Здебільшого вони мали проукраїнські погляди, хоча й багато хто з них висловлював невдоволення керівництвом країни. Мене цікавило життя там, за лінією розмежування. Мої знайомі сміялися, коли я запитував про переслідування російськомовних, про звірства бійців батальйону «Айдар» та правосєків, особливо дивувалися, що я ще вірив у бандерівців, які хочуть захопити Донбас, щоб заселитись у наші домівки. Я не знав, чи вірити мені, що всі ці жахачки вигадані так само, як і про розіп’ятого хлопчика, але вони розвінчували міфи й посіяли в моїй свідомості вагання. З одного боку, я не міг не вірити своїм знайомим, з другого, — усе ще думав про силу пропаганди, якій вони піддалися під впливом ЗМІ. Що більше я з ними спілкувався, то більше заплутувався. Намагався знайти істину, докопатися до правди, а виходило так, що все ще більше сплутувалось, як нитки, що сплелися в суцільний клубок, де змішалися різні кольори.

У молодій республіці все також ішло не так, як уявлялося. З підприємств вимагали кошти, ополченець міг зайти в приватну крамницю й забрати кошти на потреби новоствореної республіки, у багатьох узагалі віджали бізнес, забрали крамниці, конфіскували автівки та промислове обладнання, розтягли товар і холодильники. І все це на потреби республіки.

Я разом з іншими хлопцями пішов воювати проти бандерівців і «Правого сектора» на Донбасі, а тепер на Західній Україні, де і «Правий сектор», і бандерівці, тихо й мирно, а на моїй донбаській землі, де їх немає, війна.

Раніше мені здавалося, що ми жили погано, я хотів змін на краще, а зараз ладен би повернути все назад. Багато чого не можна усвідомити, коли нема з чим порівнювати. Лише зараз, коли навколо стільки смертей, розруха, вибухи, починаєш розуміти, що раніше було набагато краще і, якщо таке життя не влаштовувало, потрібно було обрати інший шлях для його покращення, будь-який, але не відокремлення й не війну. Ми самі себе знищуємо, щодня, потроху, але знищуємо, намагаючись обдурити себе побудовою молодої республіки-раю,