Читати книгу - "раКУРС"

— Кажи, як є.

— Ти не хочеш поїхати в Київ до батька?

— ?

— Я розумію, що ти ображений на нього, але ж тут гірше, ніж у Києві. У мене є номер його телефону, правда, стаціонарного, але можна спробувати зателефонувати. Не поспішай сказати «ні», добре подумай. Мені здається, що він надав би тобі прихисток, усе-таки ти його син.

— Це взагалі неможливо.

— Чому?!

— Щойно я потраплю на перший український блокпост, мене одразу ж затримають, — пояснив я.

— А може, якось в обхід?

— Ні, мамо, я залишаюся тут.

— І це надовго?

— Я не знаю.

— Твоя кімната чекає на тебе. Там і фотографії твої з хлопцями на місці, і де ти зі своєю дівчиною.

— Не треба, мамо.

— Вибач, синку. Я тобі привезла домашні пиріжки з картоплею й смаженою цибулею! Хочеш? — питає вона веселим голосом.

— Хочу! — відповідаю таким же тоном. — Скучив за ними знаєш як!

Щойно поговорила з Лізою. Як добре, що в неї є мобільник! Донечка хвалилася своїми першими успіхами в навчанні, розповідала про нових подружок, а потім дала слухавку молодшій.

— Мамо, тобі ще довго працювати на роботі? — поцікавилася вона.

— Сонечко, як ти там? Тебе не ображають? — спитала одразу, щоб уникнути незручного запитання.

Маринка розповідає про свою виховательку й хлопчика, який у дитсадку насипав їй піску у волосся. Такі вагомі дитячі проблеми!

Тільки поговорила з дітьми, як підійшла чимось не на жарт схвильована Надія.

— Щойно телефонував один з айдарівців, що лікується після контузії в старобільській лікарні, — сказала вона одразу. — Уявляєш, наші хлопці, яких розстріляли на початку вересня під Щастям, і досі в морзі.

— Їх не поховали?!

— Останки наших героїв лежать у морзі без морозильників — і ось тим усім дихали працівники моргу, а зараз хочуть поховати в одній братській могилі.

— Як? Не ідентифікувавши? У них же є рідні! — обурилась я.

— Я взагалі в шоці. Коли таке розповів мені айдарівець, який випадково почув цю розмову в лікарні, я думала, що впаду на місці! Уважала, що хлопців уже давно поховали як годиться, а вони й досі там, нікому не потрібні. Рідні, напевно, там сходять із розуму, чекаючи будь-якої звістки від них, і не знають, що таке людська байдужість.

Надія нервово ходила туди-сюди, палила одну цигарку за одною.

— Потрібно з цим щось робити, — сказала я.

— Ти поїдеш зі мною в Старобільськ?

— Могла б не питати, — відповіла я.

… Те, що ми побачили в морзі, було набагато страшнішим за те, що я бачила, коли загинули ці хлопці. Спека, нема морозильної камери, тож ті рештки тіл, які ми так ретельно збирали, згрібали до крихти з асфальту, стали їжею для черв’яків. З мішків стікала тягуча жижа, перетворюючи людські тіла на смердючу масу.

— Що ми могли вдіяти? — виправдовуючись, сказала медпрацівник.

— Була б моя воля, я знаю, що зробила б! — зле кинула Надія, вийшовши з приміщення.

— Що б ви зробили?

— Я б вас за таке розстріляла на місці! Задоволені, що серед тих хлопців нема вашого сина?! Чи тому, що ваша донька може спокійно гуляти містом? — уже не говорила — кричала Надія. — Так ось, завдяки цим хлопцям ви тут спите спокійно, жерете досита, тут не стріляють — і добре? А їм як там?! — Надія вказала пальцем на двері. — Як їхнім матерям? Дружинам?! Знаєте що? У вас нема серця! Ви не жінка! Якась фашистка!

— Я… Я… А що я? — белькотіла перелякано жінка. — Що мені робити?

— Узяти матеріал для визначення ДНК, — трохи охолола Надія. — Про решту я сама подбаю.

— Звичайно! Я все зроблю! — кліпала очицями жінка.

— І негайно! — наказала Надія.

— Усе зроблю! Зараз же!

Спочатку ми з Надією з’ясували, скільки тіл у морзі. Їх було двадцять сім. Стільки ж номерів ми замовили для друку в трьох екземплярах.

— Один номерок прикріпимо на мішок, один покладемо всередину, а один закріпимо на хресті, — пояснила Надія й додала: — Потрібно зробити ще один запасний, так, про всяк випадок, — і замовила двадцять восьмий номер.

Потім ми об’їздили всі пункти ритуальних послуг, але знайти таку кількість трун одразу було неможливо в маленькому містечку.

— Може, кинути клич у соцмережі? — запропонувала я.