Читати книгу - "Таврований"

Однак, Спадщанський ліс оточений переважаючими силами. У нас закінчилися боєприпаси. Воювати нічим. Завтра з ранку фашисти знову почнуть атакувати ліс. У нас є два варіанти. Залишитися на місці. Всім геройськи загинути. Перший. Другий. Піти сьогодні вночі в напрямку Брянських лісів і продовжувати рейдову боротьбу з ворогами.

Прокотився тихий шепіт. Комісару посипалися запитання. Голодні, холодні, втомлені за день люди не хотіли нікуди йти. Тим більше кидати свої пожитки, теплі землянки.

Ковпак спокійно слухав всю цю дискусію. Потім узяв слово. Скрашуючи свою промову звичним матом, розповів про війну з Наполеоном і про Дениса Давидова, про рейдову тактику, про те, що кожному не хочеться покидати теплі землянки, йти світ за очі, але іншого виходу просто не існує.

Базима зачитав наказ. Цим поставив останню крапку у вирішенні командування відправлятися в Брянські ліси.

Виступили рівно опівночі. Втомлені люди готували свої нехитрі пожитки. Їздові запрягали коней і ретельно перевіряли збрую. Григорій Якович ховав «для історії» друкарську машинку і телефонні апарати. Партизани прощалися з дорогим Спадщанським лісом, який був для них кілька місяців рідним домом, де пройшло їх бойове хрещення.

Закінчився перший день грудня 1941 року. Дув холодний вітер. Мело і злегка підморожувало. Колоною по двоє, з речовими мішками за плечима, з гвинтівками, автоматами та іншою зброєю йшли втомлені бійці. Попереду — розвідники.

За їх даними, карателі не виїхали в Путивль, а лише відійшли в довколишні села. Підтягували до лісу свіжі сили. Завтра з ранку вони готувалися до атаки.

Колька Мудрий ішов поруч з Радиком Руднєвим. Журився:

— Біс з ними, теплими землянками. Це переживемо. Ялинку шкода.

— Її ж не викопаєш, з собою не понесеш, — з жалем промовив Радик.

— Злякалися німців. Уже відзначили б Новий рік, потім рейдували.

Проривалися через вороже кільце оточення через скуте льодом болото Жилень. Вів загін Коренєв, який знав ці місця досконально. З особливою обережністю просувалися в яких-небудь сімдесяти метрах від Старої Шарпівки, забитої фашистами.

Руднєв підбадьорював бійців словами Леніна:

— Зволікання — смерті подібно!

До полудня партизани дісталися до хутора Окоп. Тут зупинилися. Відпочивали і чекали розвідників, які залишилися в районі Спадщанського лісу. Вони розповіли, що вранці фашисти після потужної артпідготовки приступили до штурму партизанського укріпрайону, але там вже нікого не виявилося.

Гріючись біля жарко натопленої грубки, комісар посміювався:

— Молодці! Нехай штурмують. Маневр — основа нашої тактики. Дали як слід по зубам — і зникли.

При цій розмові був присутній Колька Мудрий. Коли наступного дня загін знову рушив у дорогу, він упевнено говорив своїм друзям:

— Братва! Війна — фігня, головне — маневри.

— Звідки ти взяв? — Запитав його Шпінгалет.

— Комісар сказав.

— Вірно сказав комісар, — зауважив той, поправляючи на плечі автомат.

* * *

Восьмого грудня Путивльський загін розташувався у вільних землянках Севського партизанського загону і приміщеннях лісництва.

Керівництво відразу ж послало дві оперативні групи на Хінельський лісокомбінат, де знаходилися фашистські бази. Операція пройшла без єдиного пострілу. На складах партизани знайшли зерно, коней, сани і збрую.

— Німці, напевно, знали, що нам потрібно, — жартував з цього приводу Колька Мудрий.

Після важкого переходу люди відсипалися і набиралися сил. Трійка командирів облюбувала для себе землянку.

Семен Васильович вийшов у військовій формі, як завжди, підтягнутий. Озирнувся навкруги. Скрізь ялини і сосни, високі, могутні.

Згадав Спадщанський ліс, який вони покинули зовсім недавно. Взимку він просвічувався. Болота замерзли. Вести там військові дії з переважаючими силами противника було неможливо. Інша справа, тут. У великих лісових масивах, куди загарбники бояться поткнутися.

Тим дивніше було чути, що місцеві партизани не проявляли активності. Розчинилися, зникли.

Група під командуванням Олексія Ілліча Коренєва привела до керівництва командира так званого партизанського загону Хохлова.

— Молодці! — Не зводив погляду від карти Григорій Якович. — Начебто партизанять, а насправді нічого не роблять.

— Підійди до мене, — загорівся ідеєю активізувати дії партизан Ковпак.

— Розкажи, як ти очутився без війська.

— Ви збираєтеся так всю війну просидіти? — Подивився в сторону Хохлова Григорій Якович.

Перед ними стояв чоловік середніх років в кожусі і валянках, в товстих ватяних рукавицях і шапці-вушанці. Він переступав з ноги на ногу, винувато поглядав на незнайомців, які вели себе, як вдома.

Командир без війська розповів, що в загоні було близько сорока чоловік. Жили в лісі, в теплих землянках. З харчуванням не стояло питань. Але вони навіть не починали боротьбу з окупантами, бо не знали, з чого почати.

Тому партизани розійшлися по домівках. Хто в свою сім'ю. А більшість пристало в прими до місцевих жінок. Загін по суті розпався.

Присутній при розмові Колька Мудрий зауважив:

— У них з Гітлером нейтралітет. Не чіпають один одного.

— Послухай мене, чоловіче! Щас бижи по селам і собирай своїх людей, — строго сказав Ковпак.

— Інакше у тебе з'являться неприємності, — додав Базима.

Ковпак, Руднєв і Базима довго виховували «командира». Але наприкінці розмови Семен Васильович запропонував:

— Давайте спрямуємо до нього кілька наших досвідчених бійців. Нехай допоможуть розвернутися.

Його пропозицію відразу підтримали.

Не встиг вийти з землянки командир партизанського загону, як зайшла група військовослужбовців, які потрапили в оточення. Їх очолював капітан Гудзенко. Гості розселилися по селах, займалися селянською працею, підтримували між собою постійний зв'язок. Німці з'являлися в селах вкрай рідко. Окруженців вони не турбували.

Група не мала зброї, одягнені були хто в чому: піджаках, кожухах, свитках. На ногах кирзові