Читати книгу - "Поза часом"

Марія; а ще вони пішли на танці до Сан-Ісидро й загубилися опівночі серед дерев на березі, він поцілував Фелісу в губи, а та пручалася й сміялася, притиснута до стовбура, а він пестив її груди, а тоді почав опускати руку нижче й нижче, поки вона не загубилася в гарячому тілі, що вислизало від нього; а потім знову танці та кінотеатри, кінотеатри, і вони сховалися в глибині саду біля дому Феліси й сковзнули разом на землю, солоний присмак у роті й рука, що спрямовує його, не казати ж їй, що це вперше, що йому лячно, він уже першокурсник, вчиться на інженера й не може сказати цього Фелісі, а потім уже не було потреби, бо він швидко опановував усе з Фелісою, а іноді й із кузиною Бебою.

Він ніколи більше не чув про Доро, та й навіщо, забув і Бето, той викладав історію десь у провінції, ігри скінчилися, і це не викликало подиву, всі через це пройшли; Анібал сприймав і водночас не сприймав те, що, мабуть, і становило життя: диплом, важка форма гепатиту, поїздка до Бразилії, важливий проект, над яким працював у конструкторському бюро з двома-трьома компаньйонами. Він саме прощався з одним із них у дверях, перш ніж піти випити пива після роботи, аж раптом побачив Сару — вона йшла протилежною стороною вулиці. Зненацька згадав, що Сара наснилася йому минулої ночі: все, як завжди, відбувалося на подвір’ї біля дому Доро, хоча, власне, нічого не відбувалося — Сара лише розвішувала білизну чи гукала їх, щоб пригостити кавою з молоком, на цьому сон скінчився, практично не розпочавшись. Можливо через те, що нічого не відбувалося, образи чітко окреслювалися під спекотним літнім сонцем Бенфілда, яке уві сні було не таким, як сонце Буенос-Айреса; можливо, і через це або тому, що йому бракувало чогось кращого, і виринув цей спомин про Сару після стількох років забуття (втім, забуття не було, похмуро торочив він сам собі впродовж цілого дня) — і тепер бачити, як вона йде вулицею, бачити її у білому вбранні, таку ж, як колись, бачити, як волосся хльоскає її при кожному кроці, мінячись під сонячними променями, і все це накладалося на образи з його сну, утворювало з ними одну неперервну єдність, що нітрохи його не здивувало, а було чимось природним і передбачуваним — перебігти вулицю й перепинити її, назватися, а вона подивилася на нього здивовано, не впізнала, і раптом — так, раптом посміхнулася, простягнула руку й потиснула його руку по-справжньому, весь час посміхаючись.

— Неймовірно, — мовила Сара. — Як би я тебе упізнала через стільки років!

— Ви, звичайно, — проказав Анібал. — А от я вас, як бачите, одразу впізнав.

— Це логічно, — так само логічно виснувала Сара. — Адже я тебе бачила лише в коротких штанцях. Я також сильно змінилася, просто ти кращий фізіономіст.

Він якусь мить вагався, але зрештою збагнув, що було б дурістю й далі звертатися до неї на «ви».

— Ні, ти зовсім не змінилася, навіть зачіска. Ти та сама.

— Ти хоч і фізіономіст, але дещо короткозорий, — в її голосі, як колись, бриніла добродушна іронія.

Сонце пряжило їм просто в обличчя, неможливо було розмовляти в цьому потоці машин і людей. Сара сказала, що нікуди не поспішає й охоче випила б чогось у кав’ярні. Викурили по першій сигареті, обмежуючись поки що загальними запитаннями й ухильними відповідями: Доро вчителює в Адроге, мама померла легко, наче пташка, читаючи газету; у нього конструкторське бюро разом із ще кількома інженерами, справи йдуть непогано, хоча, звісно, криза. За другою сигаретою Анібал запитав про те, що пекло йому губи:

— А твій чоловік?

Сара випустила через ніздрі струмінь диму, пильно дивлячись йому в очі.

— П’є, — озвалася нарешті.

Ні прикрості, ні жалю, просто констатація факту; і знову Сара в Бенфілді до того, як усе це сталося, до відстані, що пролягла між ними, й забуття, і сну, що наснився йому напередодні, така сама, як на подвір’ї дому Доро, вона згодилася на другий келишок віскі, як завжди, не проронивши майже ні слова, даючи йому вибалакатися, — він мав що їй розповісти, набагато більше, ніж вона, його роки були насичені подіями, а от вона мовби й не жила, і не варто з’ясовувати, через що. Можливо, через те, що вона висловила щойно в одному-єдиному слові.

Хтозна, в який момент усе перестало бути важким, гра в запитання-відповіді, Анібал простягнув руку і рука Сари не спробувала вивільнитися, залишилася на скатертині, а він похилив голову, не в змозі дивитись їй у вічі, поки, затинаючись, говорив їй про подвір’я, про Доро, розповідав про вечори у своїй кімнаті, про градусник, про те, як плакав у подушку. Розповідав безвиразним, монотонним голосом, змішуючи в одну купу різні події та епізоди, але весь час йому йшлося про одне: я так закохався в тебе, так закохався й не міг тобі сказати, ти приходила вечорами й доглядала мене, ти була моєю юною матір’ю, якої я не мав, ти міряла мені температуру, гладила по голові, щоб я заснув, ти пригощала нас кавою з молоком на подвір’ї, пригадуєш, ти картала нас за наші витівки, мені так хотілося, щоб ти розмовляла тільки зі мною про різні речі, однак ти гляділа на мене з такої високості, посміхалася з такої віддалі, між нами наче простяглося гігантське скло, і ти не могла нічого вдіяти, аби його розбити; через те вечорами я кликав тебе, і ти приходила, щоб доглянути мене, побути зі мною, любити мене так, як я тебе — ти гладила мене по голові, робила для мене все, що робила для Доро, все, що ти завжди робила для Доро, але я не був Доро, і тільки одного разу, Саро, тільки одного разу, і це було жахливо, я ніколи цього не забуду, бо я хотів умерти, та не зміг або не знав як, авжеж, адже я не хотів помирати по-справжньому, але це була любов, прагнути смерті через те, що ти дивилася на мене, голого, наче на хлопчиська, ти зайшла до ванної й дивилася на мене, а я любив тебе,