Читати книгу - "Емілі в пошуках веселки"

— Я вже не перший рік знаю, що немовлята з’являються не з чорної сумки лікаря Барнлі, — серйозно запевнила її Емілі.

— Добре, — пані Кент знову стала пристрасною Ейлін Кент. — Девід дізнався про те, що я зробила. О… о, його обличчя! Ми страшно полаялися. Це сталося напередодні його від’їзду у справах до Вінніпега. Я… я була така люта через те, що він мені тоді сказав, що закричала… о, Емілі… що я сподіваюся більше ніколи не побачити його обличчя. І більше ніколи не бачила. Бог спіймав мене на слові. Він помер від пневмонії у Вінніпезі. Я й не знала, що він занедужав, доки не прийшла звістка про його смерть. А доглядала його дівчина, яка колись йому подобалась і яка була закохана в нього. Вона сиділа коло його ліжка й доглядала його, поки я була вдома і тихо ненавиділа. Я думала, що ніколи не зможу пробачити цього Богові. Вона зібрала його речі й відіслала їх додому. Серед них була й та книга. Мабуть, він придбав її у Вінніпезі. Я її ніколи не відкривала, я не могла навіть змусити себе торкнутись її. Він певно написав того листа, відчуваючи близькість смерті, і поклав його у книгу для мене… і мабуть помер, перш ніж встиг сказати, де його сховав. А може, вона знала і не сказала. І він лежав тут усі ці роки, Емілі… всі ці роки, що я вірила, що Девід помер, гніваючись на мене… так і не пробачивши мені. Він щоночі снився мені… його обличчя завжди було відвернуте від мене. І це тривало двадцять сім років, Емілі… двадцять сім років. Тільки подумай! Хіба ж я не спокутувала свою провину? А вночі я розпечатала і прочитала його листа, Емілі… всього декілька рядків, нашкрябаних олівцем… його бідолашна рука ледве могла тримати олівець, уявляєш? Він назвав мене Любою Дружинонькою і попросив пробачити його — мені пробачити його — за те, що він був того дня таким суворим і сердитим… а він пробачив мені мій вчинок… сказав, щоб я не переймалася ні цим, ані тим, що сказала — більше ніколи не бачити його обличчя… він знав, що я цього не хотіла… сказав, що наприкінці свого життя краще зрозумів багато речей… і що завжди щиро кохав мене і кохатиме… і… і ще дещо, чого я нікому не переповім… дещо занадто дороге, занадто прекрасне. О Емілі, можеш собі уявити, що це для мене значить? Знання, що він не помер сердитим на мене, що він помер, кохаючи мене, з ніжними думками про мене… Але тоді я цього не знала. І я… я не думала, що після цього мені коли-небудь буде добре. Я знала, що всі його родичі вважали мене несповна розуму. Коли Тедді з’явився на світ, я взяла його і пішла від них. Вони тепер не змогли б налаштувати його проти мене. Я не взяла від них жодного цента. У мене були Девідові заощадження, на які ми удвох могли жити. Тедді був усім, що я мала… а потім з’явилась ти… і я знала, що ти забереш його від мене. Я знала, що він кохав тебе — завжди. О, звісно, кохав. Коли він поїхав, я писала йому про всіх молодиків, із якими ти загравала. А два роки тому — пам’ятаєш, його несподівано покликали до Монреаля — тебе не було в Чорноводді, а він не міг дочекатися тебе і попрощатись. Але він написав тобі листа.

Емілі видала з себе слабкий здушений крик заперечення.

— Написав, написав. Лист лежав на його столі, коли він ненадовго вийшов. Я парою розпечатала конверт і прочитала. Я спалила того листа, Емілі, та я можу тобі переповісти, що там було написано. Якби я могла це забути! Він писав, що перед від’їздом хотів сказати тобі, як сильно тебе кохає. І якщо ти відчуваєш те саме, він дуже хотів би, щоб ти написала йому. Та якщо ні, то краще, щоб ти не писала йому взагалі. О, як я тебе ненавиділа! Листа я спалила, а в конверті залишила якийсь друкований вірш, який теж там лежав. І він, нічого не підозрюючи, надіслав це тобі. Я ніколи про це не шкодувала, навіть коли він мені написав, що має намір побратися з Ільзою. Але минулої ночі… коли ти принесла мені того листа… і пробачення… і спокій… тоді я зрозуміла, що скоїла щось жахливе. Я зруйнувала твоє життя… і життя Тедді мабуть теж. Ти зможеш колись мені пробачити, Емілі?

На тлі всього виру почуттів, що їх розбурхали в ній слова пані Кент, Емілі була свідома однієї речі. Гіркота, приниження, сором випарувалися з неї. Тедді кохав її. Солодкість цього одкровення на певний час витіснила всі інші відчуття. У її душі не було місця обуренню чи гніву. Вона почувалася тепер зовсім іншою людиною. І в її серці й голосі бриніла щирість, коли вона поволі проказала:

— Пробачаю… пробачаю. Я все розумію.

Пані Кент несподівано заламала руки.

— Емілі… вже запізно? Уже надто пізно? Вони ще не побралися, і я точно знаю, що він не кохає її так, як кохав тебе. Якщо ти йому розповіси… якщо я йому розповім…

— Ні-ні-ні! — квапливо вигукнула Емілі. — Вже запізно. Він не повинен знати, ви не мусите казати йому. Тепер він кохає Ільзу, я в цьому впевнена. І якщо йому розповісти, це не призведе ні до чого доброго, буде лише гірше. Пообіцяйте мені… люба пані Кент, якщо ви хоч трохи почуваєтеся мені зобов’язаною, то пообіцяйте мені, що ніколи йому не розповісте.

— Але ти… ти будеш нещасною…

— Не буду — не тепер. Ви й не знаєте, як ваші слова все змінили. Ті думки, що раніше мучили мене, зараз втратили своє жало. Я збираюся прожити щасливе, повне, корисне життя, в якому не буде місця жалю через дівоцькі мрії. Тепер усі мої рани затягнуться.

— Я вчинила… просто жахливо, — прошепотіла пані Кент. — Тепер… я це бачу…

— Гадаю, що так. Але я про це не думаю. Мене тішить те, що моя самоповага повернулася до мене.

— Мурреївська гордість, — проказала пані Кент, придивляючись до неї. — Після цих твоїх