Читати книгу - "Емілі в пошуках веселки"

— Я піду… щоб ви могли прочитати його на самоті, — м’яко сказала вона і вийшла, залишивши пані Кент саму стояти у темній кімнатчині, тримаючи в руці листа — так, як тримала б гадюку.

— Я покликала тебе так пізно, бо маю сказати тобі щось дуже важливе, — проказала пані Кент.

Маленька, пряма як палиця, рішуча жінка, вона сиділа у кріслі коло вікна, і на неї падало скупе зимне проміння сонця, що вже зникало за обрієм. Надворі стояв червень, та було холодно. Небо видавалося по-осінньому похмурим. Емілі, крокуючи перехресною стежкою, тремтіла і бажала якнайшвидше знов опинитися вдома. Але записка пані Кент вказувала на терміновість і була написана ледь не в наказовому тоні. Для чого, на Бога, вона була їй так необхідна?! Це точно не могло бути пов’язано з Тедді. Але що ще могло змусити пані Кент хотіти бачити її о такій порі?

Тієї ж таки миті, коли вона побачила пані Кент, вона вповні усвідомила зміну, що трапилася з цією жінкою — зміну, яку важко було одразу визначити, та попри це вона кидалася в очі. Вона була такою ж слабкою і змарнілою як завжди. Блищик певного виклику в її очах теж залишився незмінним. Але вперше за весь той час, що вони були знайомі, Емілі не відчувала, що жінка поряд з нею нещасна. Тепер у її душі панував мир — дивний, скорботний, невідомий Емілі мир. Змучена душа нарешті вивільнилася з катівні.

— Я вмерла і потрапила до пекла, але тепер я знов жива, — промовила пані Кент. — І це завдяки тобі: це ж ти знайшла листа. Тому я хочу щось тобі розповісти. Після цього ти мене зненавидиш. І згодом я шкодуватиму про це. Але це має бути сказано.

Емілі відчула раптове небажання чути те, що хотіла їй сказати пані Кент, чим би це не було. Це було — мусило бути — пов’язано з Тедді. А вона нічого, нічого не хотіла чути про Тедді — про Тедді, який за два тижні мав стати Ільзиним чоловіком.

— Ви не вважаєте, що… можливо… буде краще не казати цього мені?

— Це має бути сказано. Я скоїла помилку і мушу в цьому зізнатись. Я вже не зможу її виправити… гадаю, вже надто пізно… але я мушу про неї принаймні сказати. Але є й дещо інше, щось, що треба розповісти перед цим. Щось, про що я ніколи не говорила… щось, що так мене мучило, що я прокидалася ночами з голосними криками, страхаючись цього. О, ти ніколи мені не пробачиш… та, може, трохи мене пожалієш.

— Мені завжди було вас шкода, пані Кент.

— Думаю, що так і було. Та всього ти й уявити собі не можеш. Емілі, коли я була дівчиною, я не була такою. Тоді я була… як усі люди. І я була вродливою… справді була. Коли у моє життя прийшов Девід Кент і закохав мене у себе, я була красунею. І він кохав мене… тоді… і надалі завжди кохав. Він написав про це у листі.

Вона ривком дістала листа з-за пазухи й поцілувала його — різко, майже зі злістю.

— Я не можу дозволити тобі його прочитати, Емілі. Лише мої очі мають на нього дивитись. Але я розповім тобі, про що він. О, ти не знаєш, ти не можеш навіть зрозуміти, як сильно я його кохала, Емілі. Ти вважаєш, що кохаєш Тедді. Але ти не кохаєш, ти не можеш кохати його так, як я кохала його батька.

Емілі вважала інакше, але змовчала.

— Він одружився зі мною і забрав до Мелтона, де жила його рідня. Спершу ми були такими щасливими… занадто щасливими. Я казала тобі, що Бог ревнивий. І я від самого початку не сподобалась його кревним. Вони вважали, що Девід одружився з нижчою за себе, що я недостатньо добра дружина для нього. Вони завжди намагалися стати поміж нас. О, я знала, я знала, що вони мали на думці. Його мати ненавиділа мене. Вона ніколи не називала мене Ейлін — лише «ти» і «Девідова дружина». Я ненавиділа її за те, що вона постійно дивилася на мене. Вона ніколи нічого поганого мені не казала і не робила. Просто дивилася на мене. Я так і не стала однією з них. Я ніколи не могла зрозуміти їхніх жартів. Вони завжди сміялися, і я була певна, що в половині випадків сміються з мене. Вони писали Девідові листи, в яких ніколи не згадували мене. Хтось із них був до мене завжди холодно-чемним, а інші кпили з мене. Якось одна з його сестер подарувала мені книгу з етикету. Щось завжди завдавало мені болю, а я не могла дати відсіч, не могла зробити боляче у відповідь. Девід теж перейшов на їхній бік: у нього з’явилися спільні з ними таємниці від мене. Та всупереч усьому цьому я була щаслива… доки не розбила лампу. Вогонь запалав навколо мене, а тоді перекинувся на мою сукню й залишив на моєму обличчі цей шрам. Після цього я вже не вірила Девідові, коли він мене переконував, що кохає. Я стала такою потворною… Мої нерви геть розхитались, і я вже нічого не могла вдіяти: я почала з ним сваритися через кожну дрібницю. Та він був терплячим. Він пробачав мені знову і знову. Але я боялася, що він більше мене не кохає через шрам. Я знала, що вже ношу під серцем дитину, та все не розповідала йому. Я боялася, що дитину він любитиме більше ніж мене. А тоді… я зробила щось дуже погане… Мені тяжко казати це тобі. В Девіда був собака… він любив свого пса так сильно, що я його зненавиділа… я… я отруїла його. Не знаю, що штовхнуло мене на це. Я ніколи не була такою… до того як попеклась. Можливо, я стала такою через те, що невдовзі мала народити.

Пані Кент спинилась і раптово з жінки, що тремтіла від почуттів, які враз перестала приховувати, перетворилася на стриману вікторіанку.

— Я не повинна говорити про такі речі з молодою дівчиною, —