Читати книгу - "Острів Смерті"

— Ми все ще перебуваємо в пеклі. Якщо не всі, то принаймні я,— мовив С.

Той голос ніби належав людині з іншою натурою, а не прискіпливому, в'їдливому і тільки сьогодні мовчазному членові групи. „З ним щось сталося”,— подумала М. Та тільки досі вона з ним не спілкувалася, то не могла визначити, коли він був собою.

— Але ж, С.—сан,— обізвалася вона до нього,— недавно світ обійшло Стокгольмське звернення. Воно вимагає заборони атомної зброї і вважає за воєнних злочинців ті уряди, які її застосують. Хіба цей факт не вселяє надії? Крок за кроком світ наближається до нашого ідеалу.

— Це, звісно, добра ознака. Справді, мільйони людей підписали це звернення. Але ж досить комусь одному дати наказ про застосування атомної зброї, а кільком — виконати його, і настане кінець світу. Хто ж тоді судитиме воєнних злочинців? Адже тоді й суддів не буде.

— Це песимістичний погляд.-Згоден. Песимістичний. Бо я — песиміст.

М. якусь хвилину помовчала, а потім спитала:

— І на „Сатурнійця” ви не покладаєте надії?

— Цей журнал існує тільки для самозадоволення його засновників.

— Але ж ви ще недавно ставилися до нього з таким запалом. Ви ж самі сатурнієць, хіба ні?

С. на мить наче розгубився, а тоді запитав:

— Що ви під цим розумієте?

— А ви хіба не знаєте? Сатурнієць — це дивакувата людина, як-от ви.

— Хто вам це сказав?

— Р.—сан.

Невідомо, чи С. помітив у її голосі вагання чи ні, але відповідь його, як і раніше, була різка.

— Та хіба Р. на цьому розуміється? Сатурн — це зірка, яка віщує лихо. Ми всі народилися під нею. У стародавньому Римі вважали, що Сатурн є причиною людського смутку. А тому сатурнієць — це не просто дивак, а людина, що наближається до фатального кінця серед лиха, страждань і печалі. Щоб ви знали, це я запропонував таку назву для журналу.

— Але ж ви не все тоді сказали.

— Не було потреби. Назва підійшла і була схвалена.

— Отже, і я сатурнійка?

— Всі жителі Хіросіми — сатурнійці.

М. знову задрижала і сказала: „Ходімо”. С. якось непомітно торкнувся її ліктя, але їй це не сподобалось, і С. більше не пробував брати її за руку. Вони йшли пліч-о-пліч насипом уздовж берега.

— То, значить, ви відмовляєтеся брати участь у виданні журналу? — спитала вона.

— Нема іншої ради.

— І тому ви сьогодні мовчали?

С. не спішив з відповіддю.

— Річ не в тому. Просто я думав про інше.

— Чого ви збайдужіли? Невже посварилися з Р.?

— Щось у мені надламується. Ніби чую, як воно тріщить.

— Може, надмірний запал утомив вас? Я вважаю, що боротьба за мир вимагає терпеливості.

— А вам її вистачить?

М. іронічно посміхнулася.

— Мене це мало хвилює. Я ніколи не гарячкувала.

— А картини ж малюєте.

— Малюю. Ну то й що?

— А я беруся за все з пристрастю, і через те, коли щось не виходить, впадаю у відчай. Участь у русі за мир я вважав важливішою за навчання, а тому залишився на другий рік. Я не певен, що мені найближчим часом вдасться закінчити університет. Однак я впав у відчай не тому, що рух за мир не так швидко, як мені б того хотілося, завойовує собі прихильників. Я виявив щось зовсім інше.

— Що ж саме?.. Тут холодно, то, може, зайдемо в якусь кав'ярню? — озвалася М.

С. зупинився. Засунувши руки в кишені, він стояв, мов засохле дерево. Вона схопила його за лікоть і поторгала. На мості — там, де тротуар перетинався з вулицею — раз у раз спалахували автомобільні фари. С. не ворушився, і М. трохи занепокоїлася. Невже вона щось передчувала?

— То сказати, що я виявив?

— Скажіть.

— Вас.

М. засміялася, але не так одверто, як раніше. Той сміх пролунав немов у порожнечі й відразу стих. А що, коли в нього це серйозно? М. відпустила його лікоть, і в ту ж мить С. схопив її за руку.

— Вам дивно? Я теж дивуюся. Зі мною такого ще не було. Р. привів вас з собою на перше засідання. Привів, ні з ким не порадившись, а тому я розсердився на нього й на вас. Спочатку я косився на вас, та поступово ви мене зацікавили. Ви завжди були такі холодні, байдужі, а сміялися так, ніби зневажали мене. Дивлячись на вас, я зрозумів, які ви красиві. Сталося диво. Досі жінки мене не вабили, я не сприймав їх усерйоз. Я не підозрював, що жінка може бути така вродлива. А проте мої очі чомусь тяглися до вас. Коли

кінчалося засідання і ви зникали, ваш образ не виходив мені з пам'яті. Ви не уявляєте, з яким нетерпінням я чекав наступної зустрічі. Безперечно, рух за мир — важлива справа, та я почав думати, чи не випустив з уваги чогось іншого, такого ж значного. Коли ж я нарешті догадався, що зі мною діється, то виявив, що закохався у вас. Вам дивно?

— Та ні,— невпевнено відповіла М.— Але ж ви не бачили моїх картин і не розмовляли зі мною.

С. ще міцніше стиснув її руку.

— Мова йде не про картини. Я ж закохався у вас не тому, що ваші картини мені сподобалися. Одним словом, я закохався у вас як у людину, а не як у митця.

— Боляче,— сказала вона, висмикуючи руку. С. неохоче відпустив її. М. попрямувала до моста, С. подався за нею.

— Я байдужа до таких речей, як залицяння, любов та одруження,— сказала вона сухо.

— Я теж,— признався С.— Тільки ви для мене виняток.

— А що ви знайшли в мені такого хорошого? Ми обоє „хібакуся” — жертви атомного бомбардування. „Хібакуся” — погане слово, але біда не лише в ньому. Р.—сан каже, що „хібакуся” повинні згуртуватися, взявшись міцно за руки. Така мета стоїть і перед нашим журналом. Хоч я й не проти руху за мир, та я не зробила нічого для його поширення. Я вважаю, що для кожного з нас важливіше стати на ноги, ніж братися за руки. А тому між „хібакуся” не може бути любові. Бо це буде не любов, а співчуття. Жаль до себе самого обернеться у співчуття до когось. Хіба справжня любов може виникнути між людьми, що несуть у собі глибокі рани? Між