Читати книгу - "20 000 льє під водою"

Я хотів кинутися на допомогу капітанові, але страх прикував мене до місця. Я дивився розгубленими очима на жахливу боротьбу. Ставало ясно, що хід її починав змінюватися. Капітан упав, не витримавши страшної ваги акули, що придавила його. Потім паща акули, величезна і страшна, розкрилася, наче велетенські ножиці, і це були б останні хвилини життя капітана, коли б раптом Нед Ленд не кинувся швидше за блискавку до акули і не завдав їй страшного удару своїм гарпуном.

Вода знову стала темною від потоків крові і заходила ходором від несамовитих рухів і ударів хвоста акули. Нед Ленд не промахнувся. Гарпун влучив їй прямо в серце. Почалась агонія потвори. Передсмертні корчі акули були такої сили, що створене ними хвилювання води перекинуло Конселя.

Тимчасом Нед Ленд витягнув капітана з-під акули. Не маючи жодного поранення, капітан, як тільки став на ноги, підбіг до індійця, швидко перерізав вірьовку, що з’єднувала його з каменем, узяв його на руки і, відштовхнувшись ногою від дна, піднявся на поверхню.

Ми втрьох випливли слідом за ним і через короткий час уже були в човні ловця перлів.

Капітан Немо перш за все вирішив привести потерпілого до притомності. Я не надіявся, що це йому вдасться, хоч індієць пробув під водою не дуже довго. Проте удар акули міг бути для нього смертельним.

На щастя, енергійні розтирання його тіла, які робили капітан Немо і Консель, допомогли, і індієць потроху почав приходити до пам’яті. Він розплющив очі. Яким повинен був бути подив, навіть жах індійця, коли він побачив чотири великі мідні голови, що схилилися над ним!

І що він міг подумати, коли капітан Немо вийняв з кишені мішечок з перлинами і поклав йому в руку? Цей чудовий подарунок водяної людини цейлонець прийняв тремтячою рукою. Його здивований і разом з тим наляканий вигляд свідчив про те, що він так і не знав, яким надприродним істотам він зобов’язаний багатством і власним життям.

За знаком капітана ми знов опустилися на перлову мілину і знайомою вже дорогою за півгодини дійшли до якоря шлюпки «Наутілуса». Піднявшись на її борт, ми з допомогою матросів звільнилися від важких мідних шоломів.

Перше слово капітана Немо було до канадця.

— Дякую вам, пане Ленд! — сказав він.

— Нема за що, капітане, — відповів Нед Ленд. — Я тільки повернув свій борг!

Ледве помітна усмішка промайнула на губах капітана Немо, і цим усе закінчилось.

— До «Наутілуса»! — скомандував він.

Шлюпка полетіла по хвилях. Через кілька хвилин ми зустріли труп акули, що виплив на поверхню.

По довгих серпоподібних плавцях, які по краях були чорні, я впізнав страшну акулу Індійського океану, найнебезпечнішу серед так званих справжніх акул. Довжина її перевищувала двадцять п’ять футів. Величезна паща займала третину тіла. Це була вже доросла акула, про що свідчили шість рядів зубів, розташованих у вигляді рівнобедреного трикутника на верхній щелепі.

Консель дивився на неї з чисто науковою цікавістю, і я можу присягнутися, що він її відносив, і не без підстав, до класу риб, підкласу хрящуватих або пластинчатозябрових, до ряду акулових, до родини справжніх акул.

У той час як я розглядав цю нерухому масу, навколо шлюпки раптом з’явилося до дванадцяти ненажерливих родичів цієї акули. Не звертаючи на нас уваги, вони кинулися на труп і жадібно почали розривати його, вириваючи одна в одної куски м’яса.

О пів на дев’яту ми вже були на борту «Наутілуса». Я почав згадувати всі подробиці нашої подорожі на Манаарську перлову мілину. З неї можна було зробити два висновки: по-перше, що по сміливості у капітана Немо не було суперників; по-друге, що він готовий був віддати життя заради врятування людини, тобто представника того роду, від якого він тікав в океанські глибини. Отже, хоч би що говорила ця дивовижна людина про себе, вона ще не змогла повністю заглушити в собі гуманні почуття.

Коли я висловив це капітанові Немо, він відповів мені трохи схвильовано:

— Це індієць, пане професоре, мешканець країни пригноблених! А я був, є і буду до свого останнього подиху другом і захисником усіх пригноблених!

РОЗДІЛ IV

Червоне море

29 січня острів Цейлон зник за горизонтом. З швидкістю двадцять миль на годину «Наутілус» заглибився в лабіринт проток, що відділяють Мальдівські острови від Лаккадівських, Він пройшов поблизу Кіттана, коралового острова, відкритого Васко да Гама[53] в 1499 році, одного з дев’ятнадцяти найбільших островів Лаккадівського архіпелагу, розташованого між 10° і 14°30’ північної широти та 69° і 50°72’ східної довготи.

Таким чином, ми зробили шістнадцять тисяч двісті двадцять миль або сім з половиною тисяч льє з моменту відплиття з Японського моря.

Наступного дня, 30 січня, коли «Наутілус» виринув на поверхню океану, ніякої землі вже не було видно. Корабель тепер держав курс на північний захід і прямував до Оманської затоки, що лежала між Аравією та Індійським півостровом і була входом до Персидської затоки.

Це був, очевидно, тупик, який не мав виходу. Куди вела нас примха капітана Немо? Я не зміг дати відповіді ні собі, ні тим більше Недові Ленду, який у той самий день звернувся до мене з цим питанням.

— Ми йдемо туди, любий Неде, куди веде нас фантазія капітана Немо!

— Ця фантазія не може нас завести далеко! — відповів канадець. — Адже Персидська затока не має виходу, і якщо ми до неї ввійдемо, то відразу ж повернемо назад.

— Ну що ж, і повернемо, Неде, а якщо після Персидської затоки «Наутілус» захоче відвідати Червоне море, то Баб-ель-Мандебська протока завжди готова пропустити його.

— Але ж ви знаєте не гірше за мене, пане професоре, — заперечив канадець, — що Червоне море так само закрите, як і Персидська затока, бо Суецький канал ще не проритий повністю, і навіть такий чудовий корабель, як «Наутілус», не зможе пробратися через котловани майбутніх його шлюзів. Отже, Червоне море не може бути тим шляхом, що приведе нас у Європу.

— А я й не говорив, що ми повертаємося в Європу!

— Що ж ви думаєте?

— Я думаю, що, відвідавши цікаві береги Аравії і Єгипту, «Наутілус» поверне з Індійський океан, можливо через Мозамбікську протоку або біля Маскаренських островів, з метою досягнути мису Доброї Надії.

— Ну, а коли ми будемо біля мису Доброї Надії, тоді що? — запитав канадець з якоюсь невластивою йому настирливістю.

— Тоді ми заглибимося в Атлантичний океан, якого ми ще зовсім не знаємо. Ах, тепер я зрозумів! Скажіть,