Читати книгу - "Повернення Короля"

- Отже, треба поспішати, - підхопив Сем. Голос його зривався. - Чим скоріше впораємося, тим швидше вам можна буде відпочити...

«Словами йому не допоможеш, - думав Сем, збираючи розкидані речі - він не хотів залишати їх на видноті. - Падлюка знайшов кольчугу, тепер йому ще не вистачало знайти ніж. Він і з голими лапами досить небезпечний. І не дочекається, щоб я йому дозволив лапати мої каструлі!»

Він відніс весь оберемок до найближчої тріщини і жбурнув на дно. Похоронним дзвоном відлунив у вухах Сема [196] брязкіт його улюблених казанків, що котились у чорну пащу. Він труснув головою і став готуватися до походу: відрізав частину лоріенської мотузки, обв'язав нею Фродо, туго загорнув його в сірий плащ. Залишок мотузки старанно згорнув і сховав у торбу. Там бовталися тепер лише згорток із хлібцями та фляга; на поясі ще висіло Жало, а в потайній кишені зберігався фіал Галадріелі і скринька з грудочкою лоріенської землі.

Нарешті вони повернулися обличчям до Згубної Гори і вирушили в дорогу, більше не ховаючись, зосередивши останні зусилля волі на одній меті - йти вперед. У сутінках похмурого дня навіть у цій країні, що її так добре стерегли, важко було помітити гобітів, особливо здалеку. З усіх поплічників Володаря Тьми тільки назгули могли попередити його про цих двох мандрівників, маленьких і непохитних, що крок за кроком заходили до самого серця його володінь. Однак назгули на своїх перетинчастокрилих скакунах відлетіли в іншому напрямку - їм було доручено стежити за просуванням гондорської союзної раті до Мо-раннону, туди ж була звернена увага і самого Саурона.

У той день Сему здалося, що Фродо ожив, і це його здивувало - адже він позбувся зовсім малої ваги. Тому спочатку вони рухалися набагато швидше, ніж очікували. Хоча околиця була поорана вибоїнами і порита, вони зуміли до вечора підійти впритул до гори. Але день минав, рано, занадто рано згасло слабке світло. Фродо знову горбився, знову його хитало. Коли зупинилися на привал, він повалився на землю і сказав тільки: «Пити хочеться, Семе...» Сем дав йому ковтнути з фляги. Залишалося ще кілька краплин - Сем пити не став. І коли ніч над Мордором знову вступила у свої права, він уже не міг думати ні про що, крім води. Усі ріки, струмки і річечки, бачені ним, лисніючі на сонці або затінені вербами, з булькотом і плескотом пропливали перед його збудженими очима. Він почував під ногами вогкий пісок Заріччя, де гуляв у дитинстві з Джоллі Шерстоном, з Томом Курносиком і сестричкою їхньою Трояндочкою... «Давненько це було, - зітхав він. - Та й далеченько... І дорога додому, якщо вона взагалі є, лежить через цю трикляту гору».

Заснути він ніяк не міг і все сперечався сам із собою. [197]

«Дотепер нам більше щастило, ніж я очікував, - радів він. - Так чи інакше, половину справи зроблено. Ще один день...»

«Не верзи дурниць, - заперечував він, трохи поміркувавши. - Фродо не витримає ще одного такого дня, він навіть піднятись не зможе... Та й ти не зайдеш далеко, віддаватимеш йому свою частку хліба і води» - «Я можу ще йти, і я піду». - «Куди?» - «Ясна річ, на гору». - «А потім, Семе Гемджи? Потім що? Фродо сам не впорається...»

На це питання Сем відповісти не зумів. Він не міг навіть уявити, що слід зробити. Фродо про своє завдання говорити не любив, а Сем знав тільки, що Перстень якимось чином треба кинути у вогонь. У пам'яті спливла назва: «Згубна Щілина». Пан Фродо, мабуть, знає, де вона, а я - ні... От і виходить, що усе безнадійно. Фродо так і казав. Тільки дурень може себе обманювати марними надіями. Якби не моя упертість, ми б уже давно лягли удвох у якійсь воронці і заснули навіки. Смерть і так нас не мине - а може, судилося нам і щось гірше за смерть. Краще вже визнати, що програв, і більше не рипатися. Нам ніколи не піднятися на цю вершину...»

І відразу він сказав своє останнє слово:

«Я дійду до вершини, хоч би від мене самі кістки зосталися. І пана Фродо донесу, хоч би й надірвався. Годі молоти дурниці. Я не піддамся!»

Тої ж миті Сем відчув спиною тремтіння землі і почув у надрах її віддалений гул і грім. Сніп червоних іскор вдарив у хмари і згас. Згубна Гора теж спала тривожно.

Настав ранок, і почалося сходження. Сем не міг збагнути, як він досі зносить ці тортури. Змарнілий, виснажений, він уже не міг проштовхнути в пересохле горло ані шматочка хліба. Було темно, і не тільки від подиху Гори: насувалася гроза. Чорні хмари росли вдалечині, на південному сході, повзли над чорною землею, і вже розрізали небо багряні блискавиці. Повітря було насичене випарами. У головах гобітів паморочилось, ноги підгиналися. І все ж таки Гора неухильно наближалася, і настала хвилина, коли, піднявши обважнілі голови, вони побачили її конус [198] прямо перед собою. Вона заступила увесь світ. Вона височіла перед ними, завалена попелом, шлаком і оплавленим камінням, пік її вкривали хмари. Надвечір гобіти допленталися до самого підніжжя. Фродо зі стогоном упав там, де зупинився. Сем приліг поруч. Як це не дивно, йому полегшало: сумніви більше не дошкуляли йому. Він усе вирішив, і тепер зупинити його могла тільки смерть. Сем струснув сонливість, розуміючи, що треба бути напоготові. Усі лиха й небезпеки зібралися тут, на випаленому шматку землі, і завтрашній день вирішить усе: останній ривок, а там перемога або смерть.

Але коли ж настане цей ранок? Час немов зупинився. Мертві хвилини складалися в мертві години, навколо нічого не змінювалося. Сему вже спадало на думку, чи не почалася нова епоха Темних років. Він намацав руку Фродо. Вона була крижана і дрібно тремтіла: Фродо трясла пропасниця.

- Не треба було викидати ковдри! - промурмотів Сем, ліг поруч із Фродо й пригорнув його до себе, щоб хоч якось зігріти. Мутна зоря останнього дня застала гобітів сплячими. Вітер, що вщух напередодні, піднявся тепер з півночі і відчайдушно бився об гору. Світло невидимого сонця