Читати книгу - "Гойдалка дихання"

на пальцях рук були успадковані від дідуся, і вони такими і залишаться. Його вуха — від мене і дядька Едвіна, складки, які скручуються у пружину, а вгорі розпрямляються. Шість однакових вух з такою ж шкірою, бо його очі теж залишаться такими вже назавжди. Але його ніс не залишиться таким, як зараз, — подумав я собі, — носи здебільшого змінюються, коли ростуть. Згодом він буде, мабуть, батьківським, із грубою кісткою біля основи. А якщо ні, то Роберт від батька не успадкував нічого. Тоді батько не має нічого спільного з цією ерзац-дитиною.

Роберт видерся до мене на стіл, тримав свого Мопі з ситечком для чаю у лівій руці, а правою вхопив мене за коліно, так, ніби воно було бильцем крісла. Від моменту обіймів, коли я щойно приїхав, вісім місяців тому, ніхто більше не торкався мене у цьому домі. Для всіх я був тим, до кого не наближаються, а для Роберта просто новим предметом у домі. Він хапався за мене, як за меблі, щоб не впасти, або клав мені щось на коліна. Цього разу він запхнув мені Мопі у кишеню плаща, так, ніби я був його шухлядою. А я сидів тихо, ніби і справді був шухлядою. Я хотів відіпхнути його геть, але цілковитий безрух зупинив мене. Батько взяв у мене з кишені плюшевого ведмедика разом із ситечком для чаю і сказав:

— Забери свої скарби.

Він пішов разом із Робертом сходами донизу, у двір. Мама сіла навпроти мене за столом і спостерігала за мухою на ножі для хліба. Я помішував ложкою зупу і бачив себе у перукарні Освальда Енйетера перед дзеркалом. Тур Прікуліч заходить у двері. А я чую, як він каже:

— Скарби, на яких написано «я тут», — це невеликі скарби.

Скарби, на яких написано «чи ти ще пам'ятаєш», — це трохи більші скарби.

Але найбільші скарби — це ті, на яких написано «я був тут».

«Я був тут» «Da war ich» (Да вар ix) прозвучало у нього як Товарищ. Тут я був уже чотири дні неголеним. У дзеркалі вікна на веранді рука Освальда Енйетера з густим чорним волоссям рухалася туди-сюди у білій піні. А за ножем тягнулася смужка моєї шкіри, ніби ґумова, від рота до вуха. Чи, можливо, тоді це вже був дистрофічно викривлений рот, який ми отримували від голоду. Батько міг би говорити про скарби так само, як Тур Прікуліч, він не мав про це жодного уявлення. Адже вони обоє ніколи не мали голодно-дистрофічного рота. А муха на ножі для хліба орієнтувалася на веранді так само бездоганно, як я у перукарні. Вона летіла з ножа на шафу, з шафи на мій шматок хліба, потім на край тарілки, а звідти назад на ніж для хліба. Щоразу вона різко злітала догори, кружляла, підспівуючи, і мовчки приземлялася. На порцелянову сільничку з тонесенькими дірочками вона ніколи не сідала. І раптом я збагнув, чому я з моменту свого повернення ще ні разу не користувався сільничкою. На її накривці з крихітними дірочками були порцелянові очі Тура Прікуліча. Я ковтав зупу, а мама дослухалася, ніби я ще раз читав листа з Відня. На ножі для хліба блищав живіт мухи, раз схожий на краплю роси, іншим разом — на краплю смоли, коли муха поверталася. Роса і смола, а також те, як безкінечно тягнуться одна за одною секунди, коли чоло розколоте навпіл над обличчям. Газове, біль зайця, але як влізла ціла краватка у невеличкий рот Тура.

ПАЛИЦЯ

Після роботи я пройшовся у зворотному від дому напрямку, з протилежного боку вуличок до Ґроссе Рінґ. Я хотів подивитися у церкві Святої Трійці, чи досі там стоїть у білій ніші святий із вівцею замість коміра на шиї.

На Ґроссе Рінґ стояв товстий хлопчик у білих підколінках, коротких штанцях і білій сорочці з мереживами, так, ніби він утік із якогось свята. Він ламав букет білих жоржин і годував ними голубів. Вісім голубів повірили, що на бруківці лежить хліб, намагалися поклювати білі жоржини, а потім летіли геть, залишаючи пелюстки на бруківці. Через кілька секунд вони про все забували, крутили головами і знову клювали ті самі квіти. Як довго їхній голод віритиме, що жоржини перетворяться на хліб? І у що вірив сам хлопець? Йому було цікаво експериментувати, чи навпаки, він був таким же дурником, як і голуби? Я не хотів думати про облуду голоду. Якби хлопець кришив птахам хліб, а не жоржини, я би взагалі не зупинився. На церковному годиннику була за десять шоста. Я поквапився перейти через площу на випадок, якщо церкву зачиняють о шостій.

Мені назустріч вийшла Труді Пелікан, уперше з моменту повернення з табору. Ми занадто пізно побачили одне одного. Вона йшла, спираючись на палицю. Оскільки вона не могла більше уникнути зустрічі зі мною, то відклала убік палицю і нахилилася до свого мешта. Але шнурівка на ньому не розв'язалася.

Ми з нею обоє ось уже понад півроку жили вдома, в одному місті. Але нам було приємніше робити вигляд, ніби ми не знайомі. І тут немає нічого незрозумілого. Я швидко відвернув голову. Але мені так сильно хотілося обійняти її і сказати, що я цілком із нею згоден. Із яким задоволенням я сказав би їй:

— Мені так прикро, що це ти змушена нахилятися, адже я не потребую палиці, щоб ходити, дозволь мені наступного разу зробити це за нас обох.

Її палиця була полірованою, унизу на ній була іржава підкова, а вгорі, на ручці — біла кулька.

Замість зайти до церкви, я різко повернув ліворуч у вузеньку вуличку, з якої щойно вийшов. Сонце кололо мені у спину, спека розтікалася під волоссям у різні боки, так, ніби моя голова була тільки голою бляшанкою. Вітер витягував килимок із пилюки, у кроні дерева співали птахи. А потім на стежці раптом утворилася лійка з пороху і пройшла крізь мене, аж поки не розлетілася на шматки. Коли порох опустився на землю, тротуар вкрився чорними плямами. Вітер засвистів і кинув у мене першими краплями. Починалася гроза. Зашурхотіли скляні китиці, і почулися раптові удари водяних нагайок. Я сховався у канцелярському магазині.

Зайшовши, я витер рукавом воду з обличчя. Продавчиня вийшла до мене з-за дверей із завісою. На ногах у неї були стоптані пантофлі з китицями, і здавалося, ніби на кожній кісточці ноги у неї виросло по пензлику. Вона стала за прилавок. Я залишився стояти біля вітрини