Читати книгу - "Ніч лагідна"

Після сніданку Дік повернувся додому. Ніколь сиділа у вітальні. Коли він увійшов, вона якось дивно глянула на нього й простягла йому папірець.

— Прочитай це.

Дік розгорнув папірець. Це був лист від пацієнтки, яка недавно і, як попереджали її лікарі, передчасно виписалася з клініки. В листі вона недвозначно звинувачувала доктора Дайвера в тому, що він звів її дочку, яка перебувала в клініці при ній під час загострення хвороби. Безперечно, місіс Дайвер, говорилося на закінчення, буде цікаво про це довідатися й зрозуміти, «що являє собою її чоловік».

Дік ще раз перечитав лист. Хоч він був написаний чіткою й лаконічною мовою, ясно було, що двторка його — ненормальна. Тільки один раз Дік і дівчина, про яку йшлося — маленька кокетлива брюнетка, — були разом не на людях — на прохання дівчини він підвіз її на своїй машині до Цюріха, а ввечері привіз назад. На прощання він поцілував її, майже поблажливо, не надаючи цьому поцілункові ніякого значення. Вона робила потім спроби продовжити флірт, але він лишився байдужим. Після цього, а може, і через це, дівчина перейнялася неприязню до нього й незабаром забрала матір із лікарні.

— Це лист божевільної, — сказав він. — Я на ту дівчину не звертав уваги. Вона мені не подобалася.

— Так, я намагалася переконати себе в цьому, — сказала Ніколь.

— Невже ти хоч на мить повірила?..

— Я весь час переконувала себе...

Дік сів коло неї й докірливо промовив:

— Це ж безглуздо. Лист написала душевнохвора. — Я сама була душевнохворою.

Він підвівся й заговорив іншим, владним тоном:

— Ну годі, облиш ці дурниці, Ніколь. Клич дітей — і їдьмо.

Дік вів машину понад озером, шосе оббігало кожну бухточку, сонячне проміння й відблиски води заломлювалися на вітровому склі і зникали, коли машина пірнала в зелені тунелі під кронами дерев. Це був власний автомобіль Діка, «рено», такий маленький, що пасажири просто височіли в ньому — крім дітей, які сиділи позаду; їхня мадмуазель стирчала над ними, мов щогла. Вони давно вже вивчили кожен кілометр цього шляху, — знали, де запахне глицею, а де здійметься чорна хмара диму над димарем. Полудневе сонце — кругле обличчя з примруженими очима — нещадно пекло дитячі брилики.

Ніколь мовчала; Діка непокоїв її погляд-— застиглий, втуплений в одну точку. Він часто почував себе самотнім біля неї, і не раз вона втомлювала його потоками інтимних звірянь, що призначалися виключно для його вух: «У мене буває таке, — а іноді я почуваю себе так...» Але сьогодні він хотів би, щоб вона торохтіла без упину й бодай на мить дозволила йому зазирнути в її думки. Найгірше було, коли вона отак замикалася в собі.

У Цузі мадмуазель вийшла, а Дайвери, які хотіли потрапити на Агірський ярмарок, поїхали далі, повз цілий звіринець величезних парових котків, що звільняли їм дорогу. На стоянці Дік зупинив машину і вийшов. Ніколь, однак, не рухалась і тільки дивилася на нього.

— Виходь, люба, — сказав він.

Її уста раптом розтулилися в страшній, зловісній посмішці. Хоч у нього й похололо на серці, він удав, ніби нічого не помітив, і повторив:

— Виходь, бо діти не можуть вийти.

— О, я вийду,-— сказала вона, вихопивши ці слова з якогось сюжету, що снувався в її голові в уже незбагненному для нього напрямку. — Будь певен, я вийду...

— То виходь.

Вона вийшла, відвернувшись, але та посмішка, глумлива й відчужена, не сходила з її обличчя. Лише коли Ланьє вп’яте чи вшосте звернувся до неї, вона зрозуміла, що дивиться лялькову виставу, й спромоглась якось зосередити на ній увагу.

Дік спробував обміркувати становище. Двоїстість його ставлення до неї — як чоловіка й як психіатра — паралізувала його енергію. За ці шість років Ніколь уже кілька разів присипляла його пильність, збивала з правильного шляху, то викликаючи в ньому жалість, то обеззброюючи грою уяви, яскравої й калейдоскопічної; і аж потім, отямившись після власного нервового напруження, він усвідомлював, що вона виявлялася сильнішою за нього.

Діти засперечалися, той чи не той це Полішинель, якого вони бачили минулого року в Канні, а коли суперечку було владнано, всі четверо рушили далі між ярмарковими спорудами. Високі чепці, оксамитові керсетки, яскраві збористі спідниці мешканок різних кантонів немовби блякли на тлі розмальованих блакитними й оранжевими фарбами яток і фургонів. Десь гугнявила катеринка й гупав бубон.

Раптом Ніколь кинулася бігти; це сталося так несподівано, що Дік спохопився тільки тоді, коли її жовта сукня вже миготіла в натовпі попереду — вохряний стібок на шві між дійсністю й кошмаром. Він кинувся за нею; вона тікала потайки, і він потайки доганяв її. З а духа спекотного дня обернулася пронизливим жахом; він не відразу згадав про дітей, а згадавши, крутнувся назад, знайшов їх, схопив за руки і заметався між ятками.

— Madame! — гукнув він молодій жінці, що сиділа за білим лотерейним барабаном. — Est-ce que je peux laisser ces petits avec vous deux minutes? C’est très urgent — je vous donnerai dix francs. (— Чи можна залишити з вами на дві хвилинки цих малюків? У мене нагальна справа — я дам вам десять франків.)

— Mais oui. (Ну звичайно, можна (франц.)).

Він підштовхнув дітей до ятки.

— Alors — restez avec cette gentille dame. (— Побудьте з дією милою дамою.)

— Oui, Dick. ( — Добре, Діку (франц.))

Він знову побіг, але навмання — Ніколь уже ніде не було видно. На його шляху була карусель, він почав оббігати її і зрозумів, що кружляє разом з нею, тільки тоді, коли помітив, що бачить весь час одного й того самого коня. Він проштовхався крізь натовп біля буфетної стойки, потім побачив намет ворожки і, згадавши потяг Ніколь до всього надприродного, шарпнув запону й зазирнув досередини. Низький голос полинув йому назустріч:

— La septième fille d’une septième fille née sur les rives du Nil... Entrez, Monsieur (— Сьома дочка сьомої дочки, народженої на берегах Нілу... Заходьте, мосьє (франц.))

Він випустив запону й побіг далі, до озера, де край містечка розваг повільно крутилося на тлі неба невеличке «чортове колесо». Там він знайшов її.

Вона сиділа в кріслі, що