Читати книгу - "Хотин"

— Ну що ви! Ваша слава ніяк не менша за мою. А щодо корони, то ваша прихильність усім відома. Ясновельможний пан Владислав уже вдруге отримує вашу неоціненну допомогу. Він просив вітати вас і від його імені.

— Пан Владислав не прибув, напевне, зайнятий? — примружився Сагайдачний.

— Його ясновельможність погано почувається. У нього лихоманка, тож він вирішив не залишати палац, — стримано відповів Ходкевич.

— У такому разі прошу передати йому мою дяку і пошану. А також побажання швидкого одужання і довгих років життя.

— Обов'язково передам… Я маю надію… — Ходкевич помовчав — Я маю надію, що славне лицарство запорізьке буде і надалі допомагати нам боронити християнську віру.

— Неодмінно.

— Я в цьому і не сумнівався.

Ходкевич повернувся і ляснув у долоні. До нього наблизився драгун у синьому жупані. За повід він вів тонконогого високого жеребця в повному бойовому рондику. Кінь косив оком і ступав добре поставленою ходою. Наблизившись до Ходкевича, драгун передав повід генералові.

— Дозвольте вручити вам мій подарунок. Це з моєї власної стайні. На такому коні мав би за честь сидіти будь-хто з ясновельможних панів.

Сагайдачний погладив коня по шиї здоровою рукою. Благородна тварина спокійно позирала на нього розумними очима.

— Дякую, пане гетьмане. Подарунок насправді королівський. Як я маю віддячити вашмості?

— Не варто. Хіба що відвідинами бенкету, що його я на честь славного козацького гетьмана накажу приготувати у замку.

Сагайдачний у відповідь похитав головою.

— Чемно дякую панові, але повинен відхилити ваше запрошення. Бенкетувати будемо після перемоги над ворогом.

Ходкевич не образився. У голосі Сагайдачного він відчував приховану ворожість. Очевидно, події четвертого вересня Сагайдачний йому не забуде. Ходкевич був готовий до такого ставлення, тож продовжив безтурботним тоном:

— О! Це, прошу пана, питання часу! Кілька останніх днів показали, на чийому боці сила. Гадаю, не за горами той день, коли можна буде готуватися до генерального бою.

Сагайдачний промовчав. Не бачив доцільності починати суперечку про те, чого не повернеш. Хотів лише швидше закінчити цю розмову. У цей час до Ходкевича наблизився «товариш» з повідомленням від Любомирського. Щось зашепотів на вухо, і Ходкевич ураз почав поспішати.

— Перепрошую пана, — мовив до Сагайдачного. — До мене гонець зі Львова, від його королівської милості.

— Його милість не у Варшаві? — здійняв брови Сагайдачний.

— Ні, він у Львові. Вирішив зайнятися полюванням на зайців.

— Що ж… Слушний момент. — Сагайдачний відкланявся.

Козаки почали розходитись, і невдовзі на галявині залишилася лише купка старшин, котрі очікували розпоряджень гетьмана. Намагаючись заховати у глибини свідомості почуття провини, попрямував до них. Залишалася ще одна неприємна справа. Зупинився біля осавула. Той похмуро смоктав люльку.

— Візьми десяток козаків, Тарасе… — почав, не дивлячись Ганжі в очі. — Ні, стривай, ліпше два десятки. В обозі набереш кілька полонених турків. На кожного нехай буде мушкет та один заряд. Потім беріть Яцька… Ведіть до замку. Одне слово, ти знаєш, що робити. Я буду чекати на березі Дністра.

Через годину під вежею Смертників, що нависала над кам'янистим, порослим рідкими кущами берегом, стояло три десятки темних постатей. П'ятеро турків, котрі нічого не розуміли, тримали напоготові мушкети. Їх обступили озброєні пістолями козаки Київського полку. За два десятки кроків від них стояв на березі річки Бородавка. Поглядав на швидку течію у примарному світлі молодика. Неквапно палив люльку. Допалив і встромив у кишеню. Повернувся до націлених на нього мушкетів. Завмер, заклавши руки за спину.

— Готуйсь! — пролунав голос Тараса Ганжі.

— Стривай, — притримав його Сагайдачний. — Яцьку, може, щось сказати маєш?

Бородавка знизав плечима.

— Навіщо?

— Ну, то прости нам, як ми тобі прощаемо.

— Прощаю. Незабаром зустрінемося, Петре. Запиши моє ім'я до свого поминальника. Зробиш?

— Зроблю.

— Прощавайте. Командуй, осавуле.

— Готуйсь! — вдруге махнув рукою Ганжа. Турки підняли мушкети. Бородавка сміливо дивився в очі смерті.

— Вогонь!

Загуркотів, загримів, відбиваючись луною від стін фортеці, різкий залп. Вогняний смерч зніс Бородавку з кручі, і холодні хвилі Дністра прийняли в себе скалічене тіло того, хто ще кілька днів тому був командувачем українського війська. Тихі хвилі навіки зімкнулися над головою Яцька Неродича-Бородавки.

Сагайдачний довгим поглядом дивився на темне плесо, ніби хотів побачити щось у глибині. Від задуми відірвав голос Ганжі:

— А з цими що? — вказав на турків.

Кілька секунд Сагайдачний не розумів, що від нього хочуть. Зрозумівши, красномовно провів великим пальцем по шиї. Турків швидко постріляли з пістолів. Мовчки, без розмов поверталися до табору.

…От і все. Він зробив це. Він позбувся Яцька. Чому ж немає полегшення? Адже думав потай про помсту. Думав чимало разів протягом часу, що збіг після повернення до табору. Після величезної праці, що її було зроблено у Варшаві, після довгих тижнів поневірянь вкритими жовтим пилом шляхами Великопольщі, Підляшшя, Волині. Позаду небезпеки скелястих урочищ і темних лісів Молдавії, але й там не міг він пробачити Яцькові Неродичу особистої образи, нанесеної під час минулої Ради. Ради, що позбавила його булави… Але все скінчено, досить м'якотілості, досить вагань. Він візьме на душу цей гріх і відповість за нього. Тепер вже скоро. Пам'ять закарбувала останні слова Бородавки: «Незабаром зустрінемося, Петре…» Так, він мав рацію, вже не довго. Але спочатку потрібно виконати ще одну справу. І він, Петро Сагайдачний, виконає її будь-що, адже це на нього звернули свої погляди сорок тисяч воїнів, що їх він поведе у бій і з ними оборонить святу українську землю.

— А тоді я дам відповідь і перед Богом, і перед тобою, — прошепотів Сагайдачний, звертаючись до темряви і тиші.

З півночі, вкриваючи собою діамантову розсип Чумацького Шляху і холодне око місяця, набігли важкі чорні хмари. Сон вкрив усе накруги. Спала стародавня цитадель, спали колосальні табори на схилах. Відпочивали, щоб, прокинувшись, із новою силою вивергати до небес свою пекельну лють. Мовчали за Дністром руїни багатостраждального села Браги, і лише сам швидкий Дністер з шумом ніс свої хвилі до далекого моря. Йому було байдуже. До нового дня і чергової битви залишалися лічені години.

Книга друга

Нічна атака

Хмари, що вкрили небо вночі, до світанку зникли, залишивши над головою синю безодню, а в ранковому повітрі — ледь відчутний аромат осіннього поля. Незрівнянні ні з чим пахощі відчуваєш чарівної пори, коли ниви вже позбулися пишних хлібів, а в садах достигають важкі сизі сливи! На токах чути розмірені удари ціпів, а вздовж шляхів, що їх вереснева негода не торкнулася, витягуються довгі валки селянських возів. У