Читати книгу - "Урізька готика"

і живиться він не лише духом, а й плоттю чоловіка. Від того можуть бути, не дай, Боже, сухоти. Але що має діяти сирота без маєтку? Мусить тяжко працювати. Той другий, фотограф, хоч і не багач, але й не бідує, бо має в руках тверде ремесло. Міг би відкрити власний сальон у місті, якби взяв позику в банку. Та казали, що ніде довго не затримується, значить, непевний чоловік. Може, наробив десь боргів, або лишив жінку з дітьми. Гої не шанують родинного огнища. Родина — то, звісно, тягар, але як же без неї?

Час було до праці. Надворі випогодилось, але стало зимніше. Влодко мав бліде лице й захриплий голос. Уночі збудився від того, що кололо в серці, й довго не міг заснути від гадки, що зараз мав лежати десь у фосі, закривавлений і холодний. Міг би сказати поліції, і та хутко знайшла би шкіряні рукавиці, бо таку дорогу річ хлопи не носять. Але Влодко завжди губився перед мундирами. Коби скорше приїхав Юліан — той порадить.

Ся прикра нічна пригода показала справжню суть Влодка — беззахисного хлопчика, який мріє про рай, бо кращого місця не знає. Розповідаючи про Америку, він бачив перед собою рай, де кожний може чутися гідно. А от Лейба не був ані ідеалістом, ані скептиком, як пан фотограф, однак під його практичністю ховався великий песиміст, котрий вважав, що цей світ треба завойовувати кожен день, і лиш той, хто нічим не володіє, може спати спокійно. Того ранку ні Влодко, ні Юліан, ні Лейба, й навіть отець Антоній ще не знали, що дідич, який бентежив їх своєю антисуспільною поведінкою, зазнав повного краху й перебуває на межі життя і смерті.

ІХ. «Шкодонька ми ся стала…»

Пана Болеслава грубо розбудили.

— Пане, пане, вставайте! Біда! — термосив його управитель. Довкола стояв страшний шум.

Болеслав намагався розліпити повіки, які дуже пекли. Мусило статися щось надзвичайне.

— Леонтій і панна Емілія… не живуть! — чомусь пошепки сказав управитель. Руки його тряслися. — Каролька прийшла, а вони обоє вже зимні. Я викликав поліцію. Скоро буде тут. Нічого не можна зробити, нічого!

Пан Болеслав, урізький дідич, лежав і мовчки дивився на нього. Від його мутного погляду управителю стало не по собі.. Лишив самого, тихенького зачинивши двері.

…Петро із сином зрізали суху сливку коло шопи й тепер обтинали на ній гілля. Було дуже зимно, й обоє шукали собі роботи, аби не мерзнути в хаті. Пережите додало сивого волосу Петрові, а Орко виглядав як завше, навіть спокійнішим. Він лінувався цюкати сокирою й тонкі гілки ламав руками або через коліно. Здалека побачив пана корабельного агента в довгому плащі й капелюсі. «От коби до нас!» — подумав хлопець, згадавши, як той красно говорив про Америку в неділю.

— Слава Йсу! — привітався пан, стрінувшись з Орковими очима.

— Навіки слава! — відповів трохи збентежений Петро.

— Чи можна до вас, пане Безуб’як?

Влодко хотів сказати якийсь комплімент, але господар із сином рубали нікчемну суху деревину, а не робили щось поважне.

— Але й зимно! — тільки й мовив корабельний агент, бо, коли нема про що говорити, то можна й про погоду. — Певно, не сьогодні-завтра впаде сніг…

Та обидва подивились не у небо, а собі в очі. Орко затамував подих.

— Ви знаєте, хто я такий і яка моя робота, пане Безуб’як. Але найперше прийміть мої співчуття. Сам я сирота й добре розумію, що то є стратити рідну людину…

— На все Божа воля, — остро відповів Петро. — Ходім до хати, поговоримо.

І наказав синові:

— Як скінчиш рубати, поскладаєш до шопи.

Чомусь не хотів, щоб той був при такій важливій бесіді.

Траснули двері, й хлопець відчув, як щось зрушилось у тому мертвому, заплилому туманом просторі, й тепер уже не зупиниться. Він іншими очима подивився на хату з розтріпаною стріхою, на кусник городу і стару черешню, котра хилилася в один бік. А далі видно було за церквою небо і гори, що розділялись рікою. Його самого розділили надвоє, і хлопець не знав, що, можливо, так доведеться прожити ціле життя. Він поклав на ковбицю гілку й вдарив по ній сокирою. Не мав сили, щоб дорубати до кінця, тому переламав ослаблу гіллю через коліно. Тієї ж миті на дзвіниці бамкнув дзвін: раз, другий, третій — слабше. І ціла хмара ворон знялася й полетіла в бік Орка. Знову хтось вмер у селі. Що ж, так Бог дав…

— Бог дав, Бог взяв, — повторив Орко слова, якими втішали родичів небіжчика, але так, ніби перекривляв їх.

Тепер він знав, що смерть не така. Вона ділить чоловіка на дві половини. Одна йде Богові, а друга йде собі пріч, навіть не знаючи, що вона вмерла. А родичі плачуть, дурні. Плачуть, що більше не можуть увидіти небіжчика, а він їх. Так ніби очі їм замикаються. Проте він, тато, й інші, мають очі отворені. Тато, правда, вважає, що то гріх видіти, але хіба не гріх кидати людину у вогонь? Єгомость каже: убійство — найтяжчий гріх.

Орко захвилювався. Душа його була геть збурена, серце надірване, та найгірше було те, що тато йому не вірив, ніби вважав нерозумним дітваком. Та якби вуйко Митро посмів би лихе слово сказати про тата, Орко би зараз пішов геть. Але той сказав: «Ти маєш велику силу, хлопче, й роби так, аби тобі було добре.» " Мені добре й так,» — відказав Орко. " Але може бути ще ліпше! Ніхто ще не зміг від нас піти. Ти хотів би спинити бурю? Чи відогнати хмару з градом? Або прикликати хмару? Ми се можемо. І ще багато чого. За се нас люди ненавидять. Не розуміють, що нам до них байдуже, аби хіба з нашими чогось не сталося…» Вуйко Митро ще прийде до нього. Він тепер вільно може ходити по світі.

Диви, який тато! Не треба великого розуму, аби здогадатись, про що він говорить з паном корабельним агентом. Зрештою, Оркові було навіть байдуже, чи їхати до Америки чи лишатися тут. Ліпше все-таки до Америки, бо, як умре їхній старенький єгомость, люди знов почнуть палити опирів на терновому огні.

…Отець Антоній дуже здивувався б, якби йому сказали, що він — заступник опирів, та й не дуже вірив, ніби опирі можуть потинати людей, пити кров і курити файку у гробі. А вже розкопувати освячену могилу й відтинати небіжчику голову, взагалі уважав за святотатство. Того ранку ніхто його не будив,