Читати книгу - "Пурпурові вітрила"

— Ви боїтеся розголосу?

— Єдино. Крім того, свідчення по суті пов’язане з моїм ім’ям, і, оголосивши, у чому була справа, я, таким чином, однаково що назву себе.

— Так, — сказав комісар, піддаючись її розважливому тону, що став центром настрою всієї сцени. — Але чи не здається вам, що, відмовляючись дати пояснення, ви знищуєте істотну частину дізнання, що, звичайно, відповідає вашому інтересу?

— Не знаю. Можливо, і ні. У цьому-то й горе. Я повинна чекати. З мене досить свідомості непричетності, якщо вже я не можу інакше допомогти собі.

— Однак, — заперечив комісар, — не чекаєте ж ви, що винний з’явиться й сам назве себе?

— Це саме те єдине, на що я сподіваюся поки. Відкриє себе, або відкриють його.

— Ви маєте зброю?

— Я не ношу зброї.

— Почнемо по черзі, — сказав комісар, записуючи почуте.

Розділ XXVII

Поки відбувалася розмова, я, слухаючи її, обмірковував, як відвести цю, — попри зовнішність і манеру Біче, що заперечували злочин, — яскраву й сильну підозру, сповнену суперечностей. Я сидів між вікном і столом, задумливо вертячи в руках нарізний прогонич із глухою гайкою. Я механічно взяв його з маленького стола біля стіни й, натискаючи гайку, помітив, що вона згвинчується. Бутлер сидів поруч. Розсіяний інтерес до такого дивного пристрою на глухому кінці прогонича змусив мене зняти гайку. Тоді я побачив, що він висвердлений і вщерть набитий щільною темною масою, що нагадувала засохлу фарбу. Я не встиг колупнути дивну начинку, як, швидко підсунувшись до мене, Бутлер провів ліву руку за моєю спиною до цієї речі, яку я продовжував оглядати, і, давши мені зрозуміти поглядом, що це варто сховати, взяв його в мене, мерщій сунувши в кишеню. При цьому він кивнув. Ніхто не помітив його рухів. Але я встиг відчути легкий запах опіуму, хай він і миттю розвіявся. Цього було досить, щоб я зазнав облудного поштовху думок, що ніби кинули раптом світло на події ранку, і другого, слідом за цим, більш зрозумілого, тобто усвідомлення того, що бажання Бутлера приховати таємне провезення отрути нічого не пояснює в плані вбивства й нічим не рятує Біче. Мало того, відносно мовчання Бутлера щодо її імені, — а як я вже говорив, портрет у каюті Ґеза не залишав йому сумнівів, — я думав, що хоча й не розумію нічого, але буде краще, якщо прогонич зникне.

Давши Біче спокій, комісар зайнявся револьвером, який лежав на підлозі, коли ми ввійшли. У ньому було сім гнізд, і всі кулі виявилися на місці.

— Ви можете сказати, чий це револьвер? — запитав комісар Бутлера.

— Це його револьвер, — відповів моряк. — Ґез ніколи не розлучався з револьвером.

— Чи це точно його револьвер?

— Це його револьвер, — сказав Бутлер. — Він мені знайомий, як кавник — кухареві.

Лікар оглядав рану. Куля пройшла крізь голову й застрягла в стіні. Було неважко витягти її зі штукатурки, що комісар зробив цвяхом. Вона була пом’ята, меншого калібру й більшої довжини, ніж куля в револьвері Ґеза; окрім того — нікельована.

— Ріверс-Бульдог, — сказав комісар, підкидаючи її на долоні. Він опустив кулю в кишеню портфеля. — Убитий не скористався своїм кольтом.

Обшук у речах не дав ніяких вказівок. З кишень Ґеза поліцейські витягли хустку, портсигар, годинники, кілька листів і товсту пачку асигнацій, загорнених у газету. Перерахувавши гроші, комісар оголосив значну суму: п’ять тисяч фунтів.

— Він не був пограбований, — сказав я, схвильований цією обставиною, тому що зростаюча складність події оберталася все у гірший для Біче бік.

Комісар подивився на мене, як у вікно. Він нічого не сказав, але дуже здивувався. Після цього почали допитувати хазяїна, Гардена.

Розповівши, що Ґез зупиняється в нього учетверте, що платив добре, щедро давав прислузі, іноді не ночував удома й був, загалом, неспокійним гостем, Гарден отримав пропозицію перейти до справи по суті.

— О дев’ятій годині моя служниця Пеґґі прийшла в буфет і сказала, що не піде на дзвінки Ґеза, тому що він учора обійшовся з нею грубо. Незабаром спустився капітан, вилаяв мене й Пеґґі й випив віскі. Не бажаючи з ним зв’язуватися, я обіцяв, що Пеґґі буде йому слугувати. Він заспокоївся й пішов нагору. Я був зайнятий розрахунком з постачальником і, десь о десятій почув постріли, не пам’ятаю скільки. Ґез погрожував, ідучи, що дзвонити більше він не має наміру, — буде стріляти. Не знаю, що було в нього з Пеґґі, пішла вона до нього чи ні. Незабаром знову прийшла Пеґґі й стала ридати. Я запитав, що трапилося. Виявилося, що до Ґеза з’явилася дама і що їй страшно було не йти й страшно йти, якщо Ґез подзвонить. Я таки випитав, що вона йти не має наміру, і, самі знаєте, настрахав. Отут мене ще розсердили механіки зі «Спрінга»; вони допитувалися, скільки трупів набирається до вечора в моєму готелі. Я пішов сам і побачив капітана Ґеза, що стояв на галереї з цією панянкою. Я очікував лементу, але він повернувся й довго дивився на мене з посмішкою. Я зрозумів, що він мене просто не бачить. Я почав говорити про стрілянину й нарікати йому. Він сказав: «Якого дідька ви тут?» Я запитав, що він хоче. Ґез сказав: «Поки нічого». І вони обоє пройшли сюди. Постачальник чекав; я повернувся до нього. Потім пройшло, мабуть, з півгодини, як знову пролунав постріл. Мене це почало турбувати, тому що Ґез був тепер не один. Я побіг нагору і, уявіть, побачив, що мешканці сусіднього будинку (у нас загальний двір) поспішають мені назустріч, а серед них ця невідома панянка. Двері Ґеза були розкриті навстіж. Там стояли двоє: Бутлер — я знаю Бутлера — і з ним ось вони. Я заглянув, побачив, що Ґез лежить на підлозі, потім увійшов разом з іншими.

— Покличте жінку, Пеґґі, — мовив комісар. Не треба було далеко ходити за нею, тому що вона совалася біля кімнати; коли Гарден відкрив двері, Пеґґі поспішила витерти фартухом ніс і рішуче підійшла до стола.

— Розповідайте, що вам відомо, — запропонував комісар після звичайних запитань: як звуть і скільки років.

— Він умер, я не хочу говорити поганого, — урочисто вимовила Пеґґі, кладучи руку під груди. — Але тільки вчора я була так скривджена, як ніколи. З цього все почалося.

— Що почалося?

— Я не те кажу. Він прийшов учора пізно; так, Ґез. Кімнату він, ідучи, замкнув, а ключ взяв із собою, ось чому я не могла прибрати.