Читати книгу - "Русалчин тиждень: Казки про русалок, водяників, болотяників, криничників"

— Ну, дідику, я вашим обом відьмам повідтинав голови.

Дід відчинив ляду, вийняв дорогий перстень і подарував його леґеневі:

— Візьми цього персня і надінь на праву руку, на середній палець. А так можеш іти через море — дорога буде вільна.

Іван наказав кучерові, аби запрягав. Сіли на кочію і їдуть попри моря. Раптом Іван вискочив, схопив кочію з кучером і перекинув з берега у воду. Сам надів на палець перстень, почав іти морем — і не тоне, йде його поверхнею.

Йде, йде і приходить до циганських хат. Зайшов до корчми й бачить: за столом бочка з поясом, а біля неї циган. Іван доторкнувся рукою до бочки, а звідти нараз вискочив красний леґінчук і вигукнув:

— Добрий вечір, вуйку, як маєтеся?

— Як маюся, так маюся… — відповів Іван не дуже весело.

А та сама бочка була його сестрою, яку взяла хмара. Сестра вже мала сина — того леґінчука. Він наказав циганові:

— Принеси гальбу вина і п'ять центнерів свічок.

Циган усе приніс. Тоді хлопець припрошує гостя:

— Вуйку, випийте вина — будете веселіші.

Іван випив.

— А тепер беріть і зважте на мізинці п'ять центнерів свічок.

Іван положив свічки на мізинця.

— Як вам здається — скільки?

— Щось два центнери й не більше.

Леґінчук гукнув:

— Циганине, йди та принеси ще гальбу вина і п'ять центнерів свічок!

Іван випив вино і положив на палець вже десять центнерів.

— Ну, як, вуйку?

— Ще не вистачає, нема п'яти центнерів.

Леґінчук послав цигана, аби приніс ще гальбу вина і п'ять центнерів свічок. Іван випив вино і положив на палець п'ятнадцять центнерів.

— Ну, як? — питає леґінчук.

— Тепер є п'ять центнерів.

— Тоді, вуйку, слухайте сюди. Будете йти й зайдете у велику ніч, там ніколи не буває дня. Але ви паліть свічки і йдіть. Вийдете на вогонь, якому теж не буде кінця-краю, але ви не бійтеся — пекти вас не буде, лише паліть і далі свічки. Коли вогонь закінчиться, натрапите на гадюк — ніде буде ступити. Та сміло собі йдіть. Як буде догоряти вже остання свічка, побачите постіль. На тій постелі будуть лежати три гадюки у коронах. Одна відповзе вбік, і ви собі ляжте на її місце.

Іван зібрався і пішов. Палить свічки і йде через ніч. Раз вийшов до вогню — не видно йому краю. Сунув ногу — не пече. Пройшов через вогонь і вийшов на гадюк. Палить свічки, ступає на гадюк, а вони не ворушаться. Коли догоряла вже остання свічка, він побачив постіль, а на ній трьох гадюк. Одна відсунулася вбік. Іван ліг на її місце і міцно заснув.

Через якийсь час прокинувся і бачить: за вікном красна днина, сонце гріє, багато народу. Він устав, помився і гарно одягнувся, а Мар'я-царівна принесла йому їсти. Коли поїв, принесла корону й наділа йому на голову. Так став Іван царем тієї держави. Вона була перед тим заклята, і всі дуже раділи, що Іван їх визволив від нечистої сили.

Ожила й зачарована у корчмарську бочку сестричка Марійка, а її син став дуже красним витязем.

Іван узяв собі за жінку Мар'ю-царівну. На весіллі був і я. Пив вино і паленку, та в роті було сухо.

Скляна гора

Був собі бідний господар. Мав трьох синів і поле над морем. Одного року засіяв він поле вівсом, настали жнива, вижали той овес і зложили в копи, а через кілька днів господар очам своїм не повірив: наче ураган прокотився, всі копи розбиті.

Поскладав господар знову снопи і вирішив вартувати, а таки збитошника впіймати. Пішов додому, взяв рушницю, їжу та знову на поле.

Ходив-ходив до пізньої ночі й вирішив трошечки відпочити. Сів під копу і незчувся, як задрімав. Прокидається, а копи всі повалені.

Довелося складати снопи знову.

А жінка чекала його, чекала, нарешті посилає старшого сина.

— Йди, подивися, чи не вбив хто батька.

— Ей, — відповідає син, — батько з рушницею. Може, він кого вбив.

Пішов на поле, дивиться, а батько докінчує снопи складати.

— Заснув я, сину, на біду, — виправдовується, — і якась мара розбила копи.

Допоміг йому син, і пішли додому. Увечері хлопець і каже:

— Твоя, батьку, була минула ніч, а ця моя. Я вже не засну.

Взяв рушницю і пішов у поле. Ходив-ходив, поки втома не здолала його. Сів відпочити під копу й задрімав. Прокинувся — всі копи розвалені. Довелося і йому наново снопи складати.

На третю ніч пішов вартувати середущий, та й він не вберіг.

Настала четверта ніч, батько знову збирається йти на варту, та вилазить з-під печі наймолодший син, що завжди в попелі бавився і тому Попелюхом прозивався.

— Вже ти, батьку, сторожив, і брати були в полі, а тепер моя черга, — каже. — Лягайте відпочивати, а я піду.

— Куди ти, Попелюху, підеш? — сміється батько. — Тобі коби жменя попелу, то й про світ білий забудеш. Ще штанів жодних не мав, а вже зброю хочеш в руки.

— Як йому давати зброю, — підсміюються й брати, — коли він миші боїться?

Та Попелюх не зважає. Вчепився матері в рукав і каже:

— Матусенько, приготуйте мені їсти, бо я таки піду.

Дала мати йому шматок паляниці й грудку сиру, зав'язав він те у вузлик, взяв паличку і пішов. Поки вийшов на поле, то зголоднів. Сів під копу, розв'язав вузлика і почав вечеряти. Раптом бачить — із нірки, що під копою, сіра мишка вилізла і дивиться йому просто у вічі.

Засміявся Попелюх:

— Певно, і ти хочеш підкріпитися, що так дивишся?

Та й кинув їй дрібку хліба.

Вхопила мишка хліб, сховалася у своїй дірочці, а за хвильку знову вилізла.

— Бачу, тобі не смакує пісна паляниця, — каже Попелюх і кинув їй трохи сиру.

Мишка бігала то в нірку, то з нірки, поки не виманила у Попелюха все. Вибігла тоді з нірки і знову дивиться на хлопця.

— Дав би я тобі, мишко, ще, але більше не маю. Буду голодним спати, — каже Попелюх.

І мишка до нього людським голосом заговорила:

— Добра в тебе душа, Попелюху, і хочу дати тобі пораду. Візьми з однієї копи чотири снопи і «шапку», вилізь на копу, обклади себе тими чотирма снопами, а «шапкою» закрий голову. Твій овес розбивають після перших півнів морські коні. До цієї копи завжди приходить їсти овес їхня королева — Сива Кобила. Коли вона заірже, щоб коні