Читати книгу - "На запах м’яса"

У відповідь портьєра на вікні з іграшкою напнулася, наче від вітру, чиясь рука відсунула її вбік. До вікна підійшла сухенька, зморщена синьйора в чорному з білими кучериками сивини на маківці. Під руку її підтримувала смаглява дівчина в картатому фартушку поверх легкої сукні.

Соломія розсміялася.

– Це спальня синьйори Марії! – Махнула рукою хазяйці. – Моє вікно – крайнє ліворуч.

Хазяйка кивнула. Наказала щось смаглявій дівчині. Смаглявка відчинила вікно. Синьйора сперлася ліктями на підвіконня, нахилилася, вказала сухим пальцем на Толю, залопотіла щось швидко. Соломія кивала у відповідь, вказувала на Толю, відповідала італійською. Певно, відповідь задовольнила хазяйку, бо усміхнулася, кинула ще одну фразу, зникла. Смаглява служниця зачинила вікно.

– Так вона дивно твоє ім’я вимовляла, – здивувався Горох. – Не Соломія – Солеміо.

– Соле міо – сонце моє. Італійською. Так і зве.

Спускалися вуличкою до моря. Горох тихцем косував на дівчину: сонце… Усміхається так ясно.

– А ще що твоя хазяйка казала?

– О! Тривожилася. «Що то за незнайомець поряд із тобою?! Звідки він тут узявся?! У нього підозріле лице! Я йому не вірю!» – зі сміхом розповідала Соломія. – Я їй сказала: «То мій земляк, синьйоро Маріє. Не хвилюйтеся. Він добрий…» А вона: «Хай прийде до нас на каву. Я подивлюся на нього зблизька, і тоді скажу тобі, чи насправді він добрий!»

– Мені ще тільки кави з бабцею не вистачало, – розгубився Горох.

Вийшли до моря. У бухті на піщаному березі – човни, човни…

– Хочеш на острів із моря подивитися? – спитала дівчина.

– А як?…

– О! Та просто! Зараз човен візьмемо, покатаємося. Чого не зробиш для земляка, – Соломія залишила хлопця біля човнів, подалася до засмаглих чоловіків, що вони ремонтували двигун для човна біля невеличкої майстерні на берегу. Лопотіла щось, вказувала на Гороха.

Повернулася засмученою.

– Шкода… Гільєрмо б дав човен покататися, та двигун зіпсувався.

– Може, я гляну?… – запропонував Толя, пішов до чоловіків.

За десять хвилин витирав засмальцьовані руки, ніяково усміхався італійцям: ляскали чужинця по плечу, жестикулювали активно-здивовано – мовляв, нам тебе Діва Марія послала! Другий день із двигуном мордуємося, а ти раз – і зробив!

– Та там справ… – відповідав, ніби винен у чомусь.

Двигун бурчав, ніс легке суденце у відкрите море. Соля керувала. Толя дивився на острів – жовте кам’яне містечко з черепичними дахами починалося від берега, піднімалося в скелі, наче намагалося побороти їх, і над теракотовими дахами нависали сірі, порослі кущами крутояри. Наче картина в рамі зі скель. Вони розповзалися від містечка праворуч і ліворуч до обрію, лишали між морем і суходолом вузьку прикордонну піщану смугу.

Толя глянув на дівчину розгублено.

– Я вдома… на Удай любив їздити… Рибу ловити…

Того вечора повернувся до вагончика біля будівництва настільки збентеженим – не тільки Козлюки помітили, навіть робітник-італієць, що він на фермерській олійні працював, язиком зацокав, до Толиного лоба руку приклав: не захворів часом?!

– Дідько! Ти доплаваєшся, що зляжеш! А хто працюватиме? – розсердився Іван Козлюк.

Та вже наступного ранку хлопець так затято місив цемент із піском і водою – робітники не встигали цеглу підносити, щоби на розчин класти.

– Ти теє… пригальмуй! Куди розігнався?! – бурчали на хлопця.

Горох горів: здавалося – переробить за день усе, що за тиждень зробити має, скоріше до Солі помчить.

Соле міо… От же в’їлося! Шість довгих діб тільки одне в голові: «Соле міо!» Уночі падав на жорсткий матрац у вагончику поряд із братами Козлюками, відрубався, тільки одне тривожило – щоби хоч уночі не бурмотіти під ніс: «Соле міо…»

За шість діб – вихідний. Сховався посеред оливкових дерев, зателефонував Соломії.

– Ой, Толечко… А я не можу, – прощебетала. – Сьогодні Іоланта вихідна. Хочеш, погуляє з тобою? Їй тут теж нудно.

– Не хочу! – відповів різко.

Соломія замовкла на мить, Горохові здалося – дихає в трубку сердито.

– Солю… Вибач.

– А знаєш… – сказала. – Приходь до нас.

– До кого «до нас»?

– До мене. І синьйори Марії. Вона ж тебе запрошувала. На каву. Не боїшся?

– Уже йду… – відповів хрипло від хвилювання.

Брати Козлюки за родичем чатували.

– Куди?!

– До містечка піду, – знітився. – Юля сердиться. Що не передаю нічого. Куплю чогось… італійського.

Аргумент справив враження. Василь з Іваном навіть згадали власні сім’ї, підхопилися родичу компанію скласти, та в старшого, Василя, у попереку стрільнуло. Матюкнулися, залишилися у вагончику: Іван Василеві спину медом із горілкою розтирав, бо Козлюки, вони такі: родина понад усе.

Горох перехрестився подумки, помчав до містечка.

На крутій вуличці розчахнулися важкі двері поважного старовинного будинку: знадвору сонце – усередині темрява. А Гороху все навпаки: Соля усміхнулася – увесь дім засяяв. Піднімався мармуровими сходами на другий поверх за дівчиною, серце калатало.

– Солю… Я тістечок купив. Незручно якось із порожніми руками.

– Пані Марія полюбляє солодке, – тільки й усміхнулася дівчина.

Вітальня, у якій у кріслі за круглим столом, покритим білосніжною скатертиною, куняла сухенька синьйора Марія, так вразила хлопця, навіть привітатися забув. Кивнув приголомшено, косував оком. Так он про який дім він мріяв, коли купив двоповерхову хату в Прилуках. Щоби так, як тут: стеля метрів п’ять заввишки, важкі дерев’яні балки, білені стіни й рипуча підлога. Гобелени на стінах, світлини у вигадливих рамах, дзеркала, меблі з такою виразною історією – хочеться провести по них долонею, прочитати, дізнатися… А Юлька всю ту мрію гіпсовою колонною «під мармур» розчавила…

– Синьйоро Маріє… У нас гість… – Соломія торкнулася хазяйчиного плеча.

Старенька розплющила очі, увіп’ялася в Гороха гострим оком: вивчала хвилини зо дві. Ручкою махнула, обернулася до Соломії.

– Аморе… – Вказала на хлопця.

Соля розсміялася. Лопотіла щось італійською, махала ручками: «Ні, ні… Будемо краще лимонад пити. Гість тістечок приніс». Синьйора Марія погодилася одразу, їла ніжні кремові тістечка, розпитувала хлопця все більше про родину: де мати-батько, чи має братів-сестер, чи одружений…

– Ні, – збрехав Горох, почервонів, зиркнув на Солю.

– Тс! – Приклала пальчик до вуст, очима – на хазяйку.

Бабця спала в кріслі – сопіла тихо, тримала в руці недоїдене тістечко.

Соля обережно забрала недоїдок, поклала на тарілку.

– Ходімо, – прошепотіла. – Покажу свою кімнату.

Отам усе й сталося. Горох увійшов до спокійної, як тихе озеро, привітної кімнати з біленими стінами – ліжко з блакитним покривалом, вішак, що з нього стікають Солині сукні, тумбочка зі світильником, на підлозі книжки італійською, комод чорний, мов із пекла, біла невагома портьєра на вікні.

– Сідай! – Соля першою всілася на ліжко, бо більше присісти було ніде. – Отут і живу.

Толя присів поряд. Знітився, косував навкруги.

– Гарно… – видушив. – А бабця… «Аморе» казала. Любов. Думає, що ми… – фрази на половині