Читати книгу - "Стара фортеця"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Припустімо, що сюди йде головний хід. Ну добре, а що ж це таке? — І з цими словами Лазарєв підійшов до маленької квадратної діри, що чорніла збоку, аж під стелею. Ми рушили за Валеріаном Дмитровичем, і я спіткнувся об камінь.
— Ану, посвіти! — шепнув я Маремусі.
Маремуха витягнув руку з ліхтарем так, наче на землі лежав новий череп. Він заспокоївся, лише добре розгледівши, що під ногами у мене звичайний квадратний камінь. Мабуть, само ним і була закрита чорна діра, в яку зазирав зараз, зіп'явшись навшпиньки, Лазарєв. Раптом Лазарєв просунув у діру руку й став один по одному відкидати каміння. Тяжко гупаючи, каміння падало на землю, і напівкругле склепіння підземного залу двигтіло при кожному такому ударі. Лазарєв сміливо відкидав каміння, й за ним відкривалася чорна порожнеча. Коли діра стала великою й круглою, Лазарєв, киваючи на чорну западину, сказав:
— Сюди піти, по-моєму, цікавіше. Як ви гадаєте, га, хлопці?
Ми мовчали й, правду кажучи, думали тільки про те, щоб якомога швидше вибратися звідси на волю, на сонце, на свіже осіннє повітря. Не дочекавшись відповіді, учитель, махнувши рукою в бік входу, загородженого каменем, додав:
— Головна путь, розуміється, там. Але туди ми завжди встигнемо. Давайте краще зазирнемо в потаємне відділення.
І Валеріан Дмитрович, взявши ліхтар у Петька, ступнув до виламаної у стіні діри. Ми полізли за ним.
Йти зараз було значно гірше, ніж раніше.
З землі раз у раз витикалося гостре каміння, дорога пішла вгору. Та не встигли ми зробити й п'ятдесятьох кроків, як підйом закінчився і ми стали кудись спускатися. І чим далі ми йшли, тим стрімкіший був спуск і вужчий ставав підземний хід. Удвох тут протиснутися було неможливо. Лазарєв ішов попереду, подзвонюючи кайданами й розмахуючи ліхтарем. Але потім він став іти повільніше, обмацуючи стіни вільною рукою. Ноги так і ковзали вниз, я теж упирався руками об слизькі стіни, щоб не підбити Лазарєва. Ноги дедалі частіше намацували мокру землю. Знизу віяло сирістю.
— Валеріане Дмитровичу, підождіть! — гукнув я, і голос мій відразу ж змовк у цьому сирому, затхлому повітрі. За комір капнула вода. По стінах дзюрчали струмочки. Я вже йшов по воді, і мені причувалося кумкання жаб.
Та ось звідкілясь згори повіяло свіжим вітром. Я зробив кілька кроків і відчув, що хід знову пішов угору. Тут було сухіше. Води мов не було.
— Почекай, Васько! Не так швидко! — почав благати, наздоганяючи мене, Маремуха.
— Ну, давай швидше! — цитьнув я на Петька, і ми почали видиратися все вгору та вгору, поки я знову не наштовхнувся на Лазарєва.
Він стояв зігнувшись і освітлював засипану дрібним щебенем стіну.
Підземний хід закінчився.
— От заковика. Тупик! — сказав нам спантеличений Валеріан Дмитрович.
І справді, скидалося на те, що тут тупик, але повітря тут було чисте, свіже.
— Подержи, Манджура, — сказав Лазарєв, простягаючи мені ліхтар. — Ану, спробуємо! — І він щосили вдарив ногою в стінку.
І одразу ж нога його вгрузла в м'який, сипкий грунт. А коли він витяг ногу назад, ми побачили круглу діру, а за нею — сонячне світло.
Ми швидко розгребли землю руками й, коли нора стала широкою, відсторонилися, щоб дати дорогу Лазарєву. Я виліз з підземного ходу останній і спершу навіть не міг зміркувати, де ми є. Поряд з норою, оточеною кущами, височіла висока зубчаста стіна якоїсь вежі. За два кроки від вежі починався яр; далеко внизу, в скелястих берегах, бігла, виблискуючи на сонці, річка. І тільки поглянувши ліворуч і побачивши там, на горбі, звернену до нас тильною стороною Стару фортецю, я зрозумів, що ми потрапили в передмістя Татариськи, версти за півтори від нашого Заріччя.
— Я гадав, що ми в Калинівському лісі вийдемо, а тут, гляди, як близенько! — з жалем сказав Маремуха й додав: — Треба було в той хід іти.
— Ну, давай підемо! — визвався я. — Полізли назад?
— Ні, що ти! — злякався Маремуха. — Вже пізно.
І, наче побоюючись, щоб я не потяг його назад у цю чорну діру, Петько відійшов набік, до високої сторожової ножі.
— Валеріане Дмитровичу! Валеріане Дмитровичу! — раптом закричав він. — Дивіться, тут щось написано!
— Де написано? — спитав Лазарєв, підходячи до Маремухи.
— А ось, дивіться! — показав Петько, задираючи голову вгору.
Над входом до сторожової вежі, замурованої в кам’яну стіну, біліла вузенька мармурова плита. На ній був вибитий напис: «Felix regnum quod tempore pads, tractat bella».
— Це поляки написали, правда, Валеріане Дмитровичу? — радісно вигукнув Маремуха.
— Написано по-латині, — сказав Лазарєв. — Написові цьому років із двісті п'ятдесят. Тільки ось як його перекласти? Заждіть… — І Лазарєв заворушив губами, шепочучи про себе якісь слова.
Ми, очікуючи, дивилися на нього. Нарешті Лазарєв весело сказав:
— Ну ось, приблизно тут написано так: «Щаслива та держава, яка під час миру готується до війни».
Цієї хвилини я що більше став поважати Лазарєва. Петько дивився Валеріанові Дмитровичу просто в рот. Певно, Петькові було дуже приємно, що він перший помітив і показав учителеві цю біленьку плиточку.
А Лазарєв подивився навкруги, підібрав з землі кайдани й сказав:
— Ну, так ось — давайте, хлопчики, по домівках! Нагулялися ми з вами сьогодні — треба й міру знати.
— А ми ще підемо сюди? — спитав я.
— Обов'язково! Зберемо побільше охочих та й підемо у неділю на цілий день у похід. Пам'ятаєте, як до фортеці тоді з вами ходили?..
— У вищепочатковому, так? — підказав Маремуха.
Ми провели Лазарєва аж до бульвару, там попрощалися та й пішли до себе на Заріччя обідати. Біля Старої садиби ми кинули жеребок, кому післязавтра нести до школи ліхтар. Вийшло, що ліхтар однесе Маремуха.
А я, дуже задоволений сьогоднішньою прогулянкою, побіг додому з порожніми руками.
З Нагорян до нас у місто приїхав учитись Оська. Часто під час перерв ми вибігаємо з ним на майдан по каштани. Ми відшукуємо їх у купах пожовтілого листя, набираємо повні кишені і — гайда назад, на третій поверх. Дуже приємно шпурляти каштани з балкона через майдан — вони летять, наче кулі. Петро Маремуха наловчився й докидає їх аж до кафедрального собору, одного разу навіть Прокоповичу каштаном у спину влучив. Його, нашого старого
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Стара фортеця», після закриття браузера.