read-books.club » Дитячі книги » Стара фортеця 📚 - Українською

Читати книгу - "Стара фортеця"

259
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Стара фортеця" автора Володимир Павлович Бєляєв. Жанр книги: Дитячі книги / Пригодницькі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 60 61 62 ... 69
Перейти на сторінку:
твердіша, наче її навмисне утрамбували.

Я вирішив, що тепер уже ніщо не перешкодить нам посуватися вперед, коли раптом Лазарєв знову зупинився.

Глуха дерев'яна перегородка перетинала шлях. Хтось навмисне й, очевидно, дуже давно забив підземний хід дошками. Товсті широкі дошки вкрилися пліснявою, а збоку, там, де вони були прибиті до стовпа, виріс на них цілий кущ поганок.

— Оце тобі й фунт ізюму! — сказав Лазарєв, оглядаючи перегородку. Він обернувся до нас, прищурився й, хитро посміхаючись, спитав: — Повернемо, виходить, назад?

— А туди? — сказав я, показуючи на перегородку.

— Туди, як же? Бачиш, перегороджено.

Настало мовчання.

Назад іти не хотілося. Чи варто було спускатися сюди, щоб, зустрівши на путі перепону, повернути назад?

Я підскочив до перегородки, простромив обидві руки в щілину між слизькими дошками й, упираючись ногами в нижню дошку, сильно потяг перегородку на себе. Не встиг н отямитися, як лежав уже на землі. Дошки від старості прогнили, й тому я зовсім легко віддер верхню, а нижню продавив у підземний хід. Ноги мої були тепер по той бік перегородки, а слизька, вогка дошка лежала на грудях.

«А що як мене хто-небудь потягне за ноги до себе з того боку підземного ходу?» — подумав я й підхопився.

— Ти, Манджура, справжній богатир, — похвалив мене Лазарєв.

Ми без великих зусиль відірвали ще одну дошку й пролізли один по одному через перегородку.

Тепер ми йшли по справжньому підземеллю, де, можливо, вже багато років ніхто не ходив.

Я йшов, задоволений тим, що пробив перегородку. Якби по я, ми й справді повернули б назад. Буде що розповідати хлопцям у школі. Навіть сам Лазарєв назвав мене богатирем. А це чогось варте!

Іти було легко, приємно — під ногами лежав чи то порох, чи то потерть. Ноги нечутно ступали по ній. Раптом у мене під ногою щось хруснуло й задзвеніло.

— Валеріане!.. — вигукнув я й не договорив.

Лазарєв одразу ж опустив ліхтар, і я побачив під старою холодною стіною чиїсь кістки й поряд з ними білий круглий череп, що уткнувся в землю очними западинами.

— Що таке, Васько, га? — злякано прошепотів Маремуха, навалюючись на мене ззаду.

Я не відповів Маремусі. Мені стало страшно. Тепер я пошкодував, що ми пішли сюди, в цей клятий підземний під. Він лежав довгий і вузький, цей скелет, витягши перед гобою обидві руки. Між ними, наче круглий булижник, білів череп. Лазарєв сміливо нахилився й підняв з землі задзвенілий ланцюг. Я побачив кайдани. Білі кістки рук одразу висипалися з круглих кайданних браслетів на землю.

— Хто це? — чужим, придушеним голосом спитав Маремуха.

— Хто це? — спокійно повторив Лазарєв, подзвонюючи кайданами й підносячи їх майже до самого обличчя. — Важко сказати. Можна тільки догадуватися… Давайте подумаємо…

У підземному ході стало дуже тихо.

Ліхтар горів блимаючи. Нерівні відблиски ліхтаря стрибали по стінах. У тиші підземелля було виразно чути дихання кожного з нас.

— Давайте подумаємо, — повільно повторив Лазарєв. — Коли уманський полковник Гонта разом з Максимом Залізняком підняв проти польських панів повстання, відоме в історії під назвою Коліївщини, пани придушили це повстання й стали ловити козаків Ґонти. Тут, у нашій Старій фортеці, теж сиділи перед смертю спіймані панськими гайдуками козаки. Хто знає — може, ця людина і є одна із них?..

Помовчавши трохи, Лазарєв додав:

— А можливо, цей кайданник — один з друзів славного повстанця Кармалюка. Бідолаха загинув тут не так давно. Я суджу по кайданах. Їм років із півтораста. В усякому разі чоловік цей не був паном, інакше не став би він умирати тут у кайданах.

Я нахилився й тільки-но хотів торкнутися черепа, як Маремуха заголосив:

— Не треба, Васько, не треба!.. — І шарахнувся вбік.

— Не займай! Облиш! — сказав мені Лазарєв.

… Я уявив собі, як умирав тут, у підземеллі, цей невідомий чоловік. Мабуть, він довго бився закутими руками об перегородку, та так і не міг її зламати… Він кілька разів брів назад, до тюремного замку, потім знову повертався назад, шукав іншого виходу з підземелля, аж поки, нарешті, знесилений, змучений катуванням, не впав назавжди на цю сиру землю.

Звичайно, він приятель Кармалюка! Адже тільки Кармалюк та його друзі могли зважитися втекти з цієї страшної фортеці. Певне, цей ось чоловік разом з Кармалюком підстерігав на горяних шляхах Подільщини панів, мстився їм за знущання з бідного люду. Може, разом з Кармалюком цей чоловік ховався в густих подільських лісах і де-небудь на привалі, в глухому, невідомому яру тихої зоряної ночі співав півголосом пісню хороброго Кармалюка:

Вбогі люди, вбогі люди,

Скрізь вас, люди, бачу.

Як згадаю вашу муку,

Сам не раз заплачу.

Кажуть люди, що щасливий,

Я з того сміюся,

Бо не знають, як я часом

Сльозами заллюся.

Куди піду, подивлюся, –

Скрізь багач панує,

У розкошах превеликих

І днює й ночує…

І, мабуть, коли закінчувалася ця журлива, протяжна пісня, наставав світанок і зорі одна по одній меркли в небі. Тоді, при відблисках згасаючого вогнища, Кармалюкові товариші, збираючи зброю й готуючись виступати, заводили нову, сміливу пісню:

Гайда, хлопці, гайда, хлопці,

І я буду з вами!

Нападемо ми на панство

Темними шляхами!

І, певно, перший, хто заспівував цю пісню, — був сам Устим Кармалюк. Я згадав усе те, що розповідав нам Лазарєв про Устима Кармалюка, й побачив його в передсвітанковому лісі, в півтемряві глухого яру, — високого, плечистого, в загорнутій коричневій чумарці з домотканого селянського сукна; я побачив грізно й сміливе обличчя його з тавром, випаленим розпеченим залізом на широкому чолі. Я бачив, як Устим Кармалюк, підперезавшись, насуває папаху, бере в одну руку старовинний курковий пістоль, в другу — сучкувату палицю й каже своїм друзям:

— Рушаймо, хлопці! Почастуємо панів!

… Так думаючи про Кармалюка, я йшов за Лазарєвим далі підземним ходом.

Поруч сопів наляканий Маремуха.

Я простягнув руку й намацав клубок шпагату, що його пін тримав перед собою. Шпагату залишилося зовсім мало. А що як ми тут заблукаємо?

Я хотів попросити Валеріана Дмитровича повернути назад, але не зважився. «Ще добре, що червоноармієць помітив, як ми пішли сюди, — подумав я, — в разі чого — він пришле нам на виручку своїх товаришів».

— Стійте! — сказав Лазарєв і підніс руку.

Розмахуючи ліхтарем, він обережно ввійшов у невеличкий зал. Праворуч у стіну тяглася чорна квадратна діра, а в лівому кутку залу чорніли дві щілини. Лазарєв повернув ліворуч, і коли ми з ним підійшли до щілин, то побачили, що продовження ходу

1 ... 60 61 62 ... 69
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Стара фортеця», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Стара фортеця"