Читати книгу - "Аукціон"

XII

«Вельмишановний пане Миколо Сергійовичу!

І знову сталося святотатство: самовбивцю ховають на кладовищі! Так, так, саме так! Я був у князя Мещерського, намагався вплинути через нього, домогтися від Синоду заборони, але — марно, на жаль!

Так, Миколо Сергійовичу, Врубель не помер, як про це дзвонять в усі дзвони продажні писаки, а покінчив життя самогубством, тому не має права лежати при церкві, а тільки за огорожею.

Останні тижні він безперестанно стовбичив роздягнений біля відчиненого вікна, добився того, що в нього почалося запалення легенів, а потім ночами став навпомацки відчиняти кватирку, скориставшись сонливістю прислуги в божевільні. Скоротечні сухоти прийшли до нього не як божий порятунок від гріхів його, а як подачка від диявола, якого він так старанно малював усе життя…

І в останні свої хвилини думав про те, щоб злобно продовжувати свою демонічну справу; в маренні звернувся до брата милосердя зі словами: «Досить уже мені лежати тут, годі, їдьмо в Академію, друже!»

Не поїхав…

О, як сполошилася вся Наша естетська погань! І Блок у сльозах промови виголошував, і Беклемішев від «Спілки російських художників» щось зачитував; на щастя, Імператорську Академію ніяк офіційно представлено не було. Але мене вразило — до кольок у серці — те, що дозволив собі сказати священик Новодівичої церкви. Знаючи, я к кінчив Врубель, він усе-таки сказав над труною: «Бог простить тобі всі гріхи, бо ти був трудівником». Бачили? Самовбивцеві — і отаке?

Авжеж, Миколо Сергійовичу, часом стає страшно від думки, що вся наша боротьба з мерзотою є марною. Хтось невидимий, але всюдисущий, ретельно маскує своє обличчя, тихий і непомітний, робить своє страшне діло, нашіптуючи одному — лагідне, другому — погрозливе, третьому — улесливе, і тому наші голоси — це стогін волаючих у пустелі…

Недавно я був у лікаря Дубровіна, він вислухав мене, приписав заспокійливе, але зауважив, що від нього мало користі: «Сам п’ю, не допомагає! Який може бути спокій, коли ми оточені сонмом революціонерів, руйнівників, мерзотників, що притаїлися в кожному журналі, в кожному салоні, в будь-якій газеті!»

Але я не опускаю рук. Я бачу натовп, який прийшов проводжати самовбивцю, бачу їхні очі, в мене серце крається від болю за них… Не мені, а їм треба заспокійливе, бром, щодня, зранку.

Нещасна наша країна, коли вона вибирає собі за ідолів таких божевільних, яким був самовбивця…

Боротьба. Нас врятує боротьба не на життя, а на смерть з усім тим, що чуже нашому духові. Боротьба нещадна, до кінця. Або ми переможемо демонічного чужо— кровного диявола, або ж він проковтне нас.

Низько кланяюся Вам, любий друже!

Ваш

Гаврило Іванов-Дагрель.

P. S. Танечка шле Вам свої поклони. Книжку фотографій, як обіцяв, висилаю. Там є гарні зразки влаштування кухонь, точнісінько, як у фіннів, це забута російська манера, не гріх нам її повернути в свої заміські садиби».

3

У залі було повно народу; стрекотали камери телевізійних компаній; на трибуні, схожій на наші в сільських клубах (тільки з великими позолоченими буквами «Сотбі»), стояв високий чоловік у строгому чорному костюмі й, дивно округлюючи кожну фразу, немов любуючись нею, співуче говорив:

— Картина пензля Бенуа, розмір шістдесят два сантиметри на сорок чотири. Олія. Називається «Танок». Приблизна дата створення картини — десятий, дванадцятий рік цього століття. Ми пропонуємо початкову ціну тисячу фунтів…

Степанов побачив князя; той сидів у другому ряду, третім скраю; біля нього сиділа жінка; крайнє місце було порожнє, єдине в усьому залі; це для мене, зрозумів Степанов; він готує комбінацію, — мадам з її місця легше побачити, коли я виписуватиму чек; він пройшов крізь напружену тишу залу, сів, уклонився Софі, потиснув руку Ростопчину; той шепнув:

— Познайомся, будь ласка, рідна моя, це містер Степанов.

— О, як приємно, містер Степанов, — посміхнулася жінка мертвою усмішкою, — ми хвилювалися, де ж ви, ледве зберегли для вас місце.

— Я заблудився, — самими губами, майже беззвучно, відповів Степанов.

Ведучий тим часом оглядав зал; він помітив чийсь легкий кивок; спокійно, але із стриманим азартом, який одразу передався присутнім, холодно прокоментував:

— Одинадцять сотень фунтів… Тисяча сто фунтів, тисяча… сто… фунтів…

Його чіпкий погляд зафіксував ледь піднятий вказівний палець в іншому кутку.

— Дванадцять сотень фунтів, тисяча двісті… фунтів… тисяча…

Поряд з трибуною стояли шість брокерів, чоловіків і жінок, які купували картини, листи, фотографії за завданням своїх клієнтів; вони так само уважно стежили за залом, але Степанову здалося, що бійка йде між двома чи трьома людьми з п’ятисот тих, що тут зібралися; він не міг зрозуміти, хто бився; а брокери й ведучий бачили їх добре; їхні погляди прудко ковзали по обличчях, затримуючись лише в середині залу і в лівому кутку, там, мабуть, і сиділи ті, хто воював за Бенуа.

— Тринадцять сотень фунтів… тисяча… триста… фунтів, тисяча… трист…

Один з брокерів, що стояв за спиною ведучого, шепнув:

— Чотирнадцять сотень…

Не оглядаючись, ведучий спокійно, але все ще з прихованим азартом, атакуючи, розпалював пристрасті:

— Чотирнадцять сотень фунтів, тисяча… чотириста… фунтів… чотирнадцять сотень фу…

Ледь затремтів вказівний палець у правому кутку, ведучий вловив:

— П’ятнадцять сотень фунтів, тисяча… п’ятсот… фунтів, тисяча п’ятсот фунтів, тисяча… п’ятсот… фунтів…

На великий палець ведучого надіто товстий дерев’яний наперсток; удар його по трибуні прозвучав неприродно голосно, зловісно.

— Продано! Тисяча п’ятсот фунтів, леді і джентльмени… Друга картина, — він обернувся до служителів, які винесли полотно, — належить пензлю Брюллова, вісімдесят на шістдесят сантиметрів. Олія. Нашим експертам важко визначити навіть приблизну дату… Художник цей маловідомий, хоч багато років прожив на Заході, в Римі, в середині минулого століття… Ціна для початку торгів — півтори тисячі фунтів стерлінгів… Півтори тисячі фунтів стерлінгів, — ведучий понизив голос; перехід був, як в органі, запрограмованому режисером у драматичному спектаклі, — півтори… тисячі… фун-н-тів, п’ятнадцять сотень фунтів… Тисяча шістсот фунтів, — очі його металися з лівого кутка в центр залу, — сімнадцять сотень фунтів, вісімнадцять сотень фунтів, тисяча дев’ятсот фунтів… тисяча дев’ятсот фунтів… тисяча дев’ятсот фунтів, — він не дивився на того, хто назвав цю суму, він піддрочував інших; суть аукціонів «Сотбі» в тому й полягає, щоб підвищити початкову ставку якнайбільше; розіграти спектакль, цей ведучий не торговець, він лицедій, він відвідував режисерські курси, випитував у дипломатів, котрі пішли на пенсію, як ввести в раж противника; в цьому залі зібралися його друзі — вороги; чим вищу наб’є він ціну, тим більший процент одержить від тих, хто дав «Сотбі» свої картини