Читати книгу - "Сніговик"

Беккер знизав плечима.

– Еспен Лепсвік, котрий допитував вас учора, вважає, що ви брешете. – Харрі випустив дим убік від датчика пожежної сигналізації на стелі.

– Про що?

– Про те, що в гаражі в Камілли Лоссіус ви тільки поговорили з нею і відразу пішли.

– Але це правда.

– А він вважає, що ви викрали її, вбили і розчленували тіло.

– Та це якесь божевілля! – перервав його Беккер. – Ми просто поговорили з нею, присягаюся!

– А чому ви відмовляєтеся сказати нам, про що була розмова?

– Я вже сказав: це приватна справа.

– І ви заявляєте, що телефонували Ідару Ветлесену в день його вбивства теж через якусь приватну справу, так?

Беккер пошукав очима попільничку.

– Слухайте. Я не скоїв нічого протизаконного, але я відмовляюся відповідати на запитання, поки не прийде мій адвокат. Він буде тут уже сьогодні.

– Вчора ввечері ми пропонували вам адвоката, який міг би приїхати негайно.

– Мені потрібен нормальний адвокат, а не якийсь там… громадський. Вам не здається, що час пояснити причину, чому ви вважаєте, що я щось таке вчинив з Лоссіусовою бабою?

Харрі здивувався на таке формулювання, точніше, на саме слівце «баба».

– Якщо вона зникла, – продовжив Беккер, – ви мали арештувати самого Лоссіуса. Адже у таких історіях завжди винен чоловік, хіба ні?

– Так, – погодився Харрі. – Але у нього є алібі: коли вона зникла, він був на роботі. А ви тут з тієї простої причини, що ми вважаємо: ви і є Сніговик.

Беккер розтулив рота і закліпав очима, точнісінько як позавчора ввечері у своїй вітальні на Хоффсвейєн. Харрі ткнув пальцем у цигарку, яка безвільно повисла в руці Беккера:

– Ви хоч трохи затягніться, а то сигналізація спрацює.

– Сніговик? – нарешті заговорив Беккер. – Це ж Ветлесен.

– Ні, – відповів Харрі. – Ми знаємо, що це не так.

Беккер ще кілька разів кліпнув очима, а потім почувся гіркий та сухий сміх, більше схожий на кашель. Він сказав:

– Так от чому ви нічого не повідомили журналістам! Вони не мусять знати, що поліція так… облажалася. Тепер зрозуміло, чому ви так завзято взялися за пошуки справжнього Сніговика чи того, хто підійшов би на його роль.

– Точно, – погодився Харрі й затягнувся сигаретою, – і зараз на його роль підходите ви.

– Зараз? Мені здавалося, ваша роль – стверджувати, що ви абсолютно впевнені в моїй провині, щоб я міг вам заперечувати.

– Але я не впевнений, – відповів Харрі.

Беккер заплющив очі:

– Це що, такий викрут, еге ж?

Харрі знизав плечима:

– Та ні. Просто відчуття. Мені треба, щоб ви довели свою невинність. Бо перший короткий допит залишив чітке враження: ви багато приховуєте.

– Та мені не було чого приховувати! Тобто я хочу сказати, мені нема чого приховувати. Я просто не бачу причин розповідати вам про мої особисті справи. Оскільки нічого такого я не скоював.

– А тепер слухайте, Беккере. Я вважаю, що ви не Сніговик і не вбивали Каміллу Лоссіус, і впевнений, що ви розважлива людина, яка розуміє: краще розповісти про ваші особисті справи мені тут і зараз, ніж завтра прочитати в газетах про те, що професор Беккер арештований через підозру у скоєнні низки вбивств на території Норвегії. Бо коли навіть завтра вранці вас випустять та знімуть з вас усі підозри, газетні статейки назавжди зіпсують вашу репутацію. І зашкодять вашому синові.

Харрі бачив, як борлак Філіпа Беккера заходив туди-сюди на неголеній шиї. Він обмірковував слова старшого інспектора і нарешті зважився. Харрі почув придушений, можливо, від сигаретного диму, голос:

– Бірта, моя дружина, була шльондрою.

– Он як? – Харрі спробував приховати подив.

Беккер відкинув цигарку на цементну підлогу, потягнувся до піджака і вийняв з кишені чорну записну книжку:

– Я знайшов це того дня, коли зникла Бірта. Блокнот лежав у шухляді її письмового стола. Навіть не вважала за потрібне заховати. На перший погляд, зовсім невинний щоденничок. Щоденні замітки, щоб ні про що не забути, і телефонні номери. Проте коли я намагався дізнатися в довідковій, що це за номери, то виявилося – таких не існує. Вона їх зашифрувала. Хоча, боюся, ця хвойда не була вправним шифрувальником: мені вистачило дня, щоб їх розшифрувати. Усі до єдиного.

Ерік Лоссіус володів і керував фірмою «Завантаження та перевезення», яка займалася, зрозуміло, вантажними перевезеннями й непогано почувалася у цій не надто прибутковій галузі завдяки фіксованим цінам, агресивній маркетинговій політиці, дешевій іноземній силі та типовій угоді, за якою оплата готівкою проводилася після того, як речі вже були завантажені, але до того, як відправлялися за вказаною адресою. Лоссіус не втратив грошей ані на жодному клієнті, бо, окрім усього іншого, в угоді було дрібним шрифтом зазначено, що термін для подання скарг про ушкодження та втрати при перевезенні становить лише два дні. Тому дев’яносто відсотків відносно великої кількості скарг надходили пізніше обумовленого терміну і не розглядалися. Щодо решти десяти відсотків, то Ерік Лоссіус віртуозно використовував усі бюрократичні прийоми, і ті робили його абсолютно неприступним для будь-яких скаржників, і навіть звичайні рекламаційні справи були такими виснажливими, що люди, які після переїзду побачили своє піаніно розбитим або недорахувалися плазмового телевізора, врешті-решт здавалися.

Ерік Лоссіус прийшов у цей бізнес зовсім юним і працював спочатку в попереднього власника «Завантаження та перевезення». Той був другом його батька, і, власне, батько й наполіг, щоб Ерік пішов туди працювати.

– Хлопець надто непосидющий для школи, але зарозумний, щоб стати мерзотником, – сказав він власникові. – Можеш узяти його до себе?

Спочатку Еріка взяли на посаду менеджера по роботі з клієнтами. Він отримував тільки відсоток від угоди й зарекомендував себе як старанний і працелюбний працівник. Він був привабливим чоловіком. Від матері йому дісталися карі очі, а від батька – густе кучеряве волосся. Коли жінки бачили перед собою юного атлета, вони забували, що можна замовити перевезення в іншій фірмі, і підписували угоду на місці. А він був кмітливий, вправний, отож, коли жінки просили його зайнятися ще якоюсь роботою, виявляв такт та почуття міри.

Ціни тоді були низькими, а розміри компенсації за збитки або втрату при перевезенні – високі. За п’ять років фірма мала доволі високий оборот, а Ерік став правою рукою власника у всьому, що стосувалося бізнесу. Якось, коли вони переносили стіл до нового кабінету Еріка, що був поверхом вище, поряд з кабінетом власника, із шефом стався інфаркт, він упав і помер на місці. Наступними днями Ерік утішав вдову, як умів – а вмів він досить непогано, –