Читати книгу - "Пентаграма"

Поряд із книгами – п’ять-шість ключів на брелоку у вигляді черепа. Фотографія усміхненої засмаглої дівчинки. Кохана або сестра, припустив Харрі. Між книгою Чарлза Буковскі та аудіоцентром стояв білий великий палець – схоже, восковий – і немов підбадьорював: «Усе відмінно! Усе ясно! Усе о’кей!»

Харрі подивився на Іггі Попа: голий сухорлявий торс, роздуті вени, виразний погляд глибоко посаджених очей. Наче цю людину розіпнули, і, можливо, не один раз. Харрі поторкав великий палець на полиці. Для гіпсу або пластика занадто м’який, на дотик – наче справжній. Холодний, але справжній. Згадався фалоімітатор у Барлі. Пахнув палець формаліном і фарбою. Харрі обережно стиснув його. Фарба дала тріщину, в ніс ударив знайомий різкий запах, і Харрі мимоволі зробив крок назад.

– Беата Льонн.

– Це Харрі. Як там у вас?

– Поки що чекаємо. Волер зайняв позицію в коридорі, а нас із фрьокен Сівертсен загнав на кухню. Дуже по-лицарськи.

– Я дзвоню з гуртожитку, кімната чотириста шість. Він тут був.

– Був?

– Він залишив над дверима пентаграму. Хлопець, який тут живе, – такий собі Маріус Веланн – зник. Тутешні мешканці не бачили його вже декілька тижнів, на дверях написано, що він поїхав.

– Гм… А може, він дійсно поїхав?

Харрі помітив, що Беата починає переймати його манеру розмови.

– Навряд, – сказав він. – Його великий палець залишився в кімнаті. У забальзамованому стані.

На тому кінці повисло мовчання.

– Я подзвонив вашим в експертизу. Вони вже їдуть.

– Як же це? – запитала Беата. – Хіба ви не контролювали всю будівлю?

– Сьогодні так. Але це сталося днів двадцять тому.

– Звідки ти знаєш?

– Знайшов телефон його батьків і подзвонив. Їм прийшов лист, що він збирається в Марокко. Батько говорить, що Маріус уперше прислав їм листа, зазвичай він дзвонить. За поштовим штемпелем і визначили.

– Двадцять днів… – прошепотіла Беата.

– Так. Тобто якраз за п’ять днів до першого вбивства – Камілли Луен. – Він почув, як важко Беата дихає у слухавку. До того вбивства, яке ми досі вважали першим.

– О Господи…

– Це ще не все. Ми зібрали мешканців і запитали, чи не запам’яталось їм що-небудь із того дня. Дівчина з триста третьої сказала, що пам’ятає, як того вечора засмагала на газоні перед гуртожитком, а по дорозі назад зустріла велокур’єра. Запам’ятала вона його тому, що велокур’єри сюди заїжджають нечасто, а коли через кілька тижнів газети почали писати про маніяка, в гуртожитку навіть жартували з цього приводу.

– Виходить, він перехитрив нас із послідовністю.

– Ні, – відповів Харрі. – Просто я йолоп. Пам’ятаєш, я говорив, що відрізані пальці є частиною коду, але не міг зрозуміти, чому він почав із вказівного? Усе виявилося простіше нікуди. Великий палець, перший на лівій руці, відрізано у першої жертви. Не треба бути наймудрішим, аби зрозуміти, що Камілла Луен була другою жертвою.

– Гм…

«Може, досить передражнювати, га?» – подумав Харрі.

– І тепер не вистачає тільки п’ятої частини коду, – зробила висновок Беата. – Мізинця.

– Розумієш, що це означає? Його мати поряд із тобою?

– Так. Харрі, скажи мені, що він хоче зробити?

– Не знаю.

– Я розумію, що не знаєш, але однаково скажи.

Харрі замислився:

– Спробую… Сильним мотивом багатьох серійних убивць було усвідомлення власної неповноцінності. Оскільки залишилося останнє вбивство – п’яте, підсумкове, велика вірогідність, що він знищить основну причину своєї жорстокості. Чи себе. Чи і те й інше. До його матері це не має ніякого відношення. Скоріше до нього самого. Так або інакше, вибір місця злочину логічний. – Беата мовчала. – Ти там, Беато?

– Так. У дитинстві з нього знущались, адже його батько – німець.

– З кого знущалися?

– З того, хто сюди прямує.

Знову пауза.

– А Волер чому сидить у коридорі сам?

– Чому ти запитуєш?

– Тому що розумніше було б схопити його разом, а не тримати тебе на кухні.

– Можливо, – відповіла Беата. – У мене мало досвіду в оперативній роботі. Він, напевно, знає, що робить.

– Це так, – підтвердив Харрі.

У його голові виникла думка, яку він старанно намагався відігнати.

– Щось не так, Харрі?

– Гм, – відповів він. – Курити хочеться.

Розділ 29

Субота. Він тоне

Харрі поклав мобільний телефон у кишеню піджака й відкинувся на спинку канапи. Може, експерти його за це і вилають, але навряд чи цим він зіпсує який-небудь речдок. Очевидно, що і цього разу злочинець ґрунтовно прибрався. Харрі навіть відчув слабкий запах зеленого мила, коли нагнувся низько до підлоги, щоб розглянути маленькі чорні грудочки, намертво втерті в лінолеум.

У дверях показалось обличчя.

– Бйорн Гольм. Експертиза.

– Добре, – сказав Харрі. – Закурити не буде?

Він підвівся й одійшов до вікна, а Гольм і його товариш приступили до роботи. Призахідне сонце, немов позолотою, вкривало косими променями будинки, вулиці та дерева в Кампені й Тьоєні. Чи є на світі місто красивіше, ніж Осло в такі години? Напевно, є, і не одне, але Харрі про них не знав.

Він іще раз подивився на палець на книжковій полиці. Злочинець занурив його у фарбу і приклеїв до полиці. Скоріше за все, і клей, і фарбу він приніс із собою. В усякому разі, в столі не було ні того, ні іншого.

– Можете перевірити, що це за плями? – запитав Харрі, вказуючи на підлогу.

– Обов’язково перевіримо, – відгукнувся Гольм.

У Харрі паморочилася голова. Він викурив вісім сигарет підряд. Пити від цього хотілося менше, але хотілося. Він дивився на великий палець. Очевидно, злочинець скористався кусачками. Фарба, клей, молоток і якийсь різець, щоб вибити пентаграму над дверима. Та тут у нього був цілий набір інструментів.

Пентаграма і палець. Тоді навіщо клей?

– Схоже на розплавлену гуму, – повідомив Гольм, сидячи навпочіпки.

– Як її плавлять? – запитав Харрі.

– Ну… можна підпалити або пройтися праскою. Можна зварювальним пістолетом.

– Для чого її використовують?

Гольм знизав плечима.

– Для вулканізації автомобільних шин, наприклад, – відповів його колега. – Можна що-небудь заклеїти. Чи для герметизації. На зразок того.

– А в цьому випадку?

– Оце вже не знаю. Вибачайте.

– Спасибі.

Великий палець указував на стелю. Краще б він указував на те, як розгадати код, подумав Харрі. А коду не могло не бути. Злочинець водив їх, немов безсловесну худобину, за кільце в носі. А якщо був код, було і рішення. Причому досить просте, якщо він розраховував на тямущу худобину приблизно свого рівня.

Він дивився на палець. Угору. Все о’кей. Усе відмінно. Все ясно.

Вечірнє світло заливало кімнату.

Харрі курив, глибоко затягуючись, відчуваючи, як нікотин піднімається по судинах із легенів у тісні капіляри й далі, далі – отруюючи, вбиваючи, роз’яснюючи… Чорт забирай!

Харрі