Читати книгу - "Насолода"

у горлі застряло ридання, яке не хоче виходити, голова порожня, то холодна, то розпечена до білого жару; і час від часу я відчуваю, як мене пронизує раптова тривога, неусвідомлюваний страх, який мені не вдається ані відштовхнути, ані приглушити. І знову й знову через мій мозок прослизають мимовільні образи та думки, які підіймаються хтозна з якої глибини мого буття; образи та думки недостойні. І я слабну і завмираю, ніби поринаю в грузьку трясовину кохання; а проте, я ним не тішуся, я ним не тішуся!

3 жовтня.

Яка слабка й нікчемна наша душа, не захищена проти пробудження й нападу того менш шляхетного й менш чистого, що спить у темряві нашого підсвідомого життя, у недослідженій безодні, де сліпі сновидіння народжуються зі сліпих відчуттів!

Сновидіння може отруїти душу; одна мимовільна думка може розбестити нашу волю.

Ми їдемо у Вікоміле. Дельфіна рада-радісінька. День релігійно гарний. Сьогодні свято Діви Марії Розаріо. Кріпися, душе моя!

4 жовтня.

Моя душа не витримала цього випробування.

Учорашній день був для мене так переповнений невеличкими епізодами та великими потрясіннями, був таким веселим і таким сумним, позначений таким збудженням, що я гублюся, пригадуючи його. І всі інші спогади бліднуть і розвіюються перед одним спогадом про цей день.

Після того як ми відвідали башту й помилувалися ковчегом, ми зібралися виїхати з Вікоміле десь близько половини на шосту. Франческа була стомлена і вирішила повертатися додому не верхи на коні, а в кареті. Ми їхали за ними клусом, тримаючись іноді позаду, а іноді по боках карети. Визираючи у віконця, Дельфіна та Муріелла махали перед нами квітучими гілками і сміялися, погрожуючи нам темно-фіолетовими плюмажами.

Вечір був дуже тихий, без вітру. Сонце опускалося за пагорби Ровільяно, у рожевому небі, схожому на небо на Далекому Сході. Троянди, троянди, троянди оточували нас звідусіль, пелюстки падали повільно й густо, м’які, наче сніг на вранішній зорі. Коли сонце сховалося за пагорби, кількість троянд збільшилася, вони простяглися майже до обрію, розквітаючи в чистій голубіні, сріблястій, загадковій, подібній до тієї, яка висить над засніженими вершинами гір.

Він час від часу мені казав:

– Погляньте на башту Вікоміле… Погляньте на баню храму Сан-Консальво…

Коли пінієвий гай був уже близько, він мені запропонував:

– Поїдьмо прямо, не звертаючи?

Головна дорога оминала гай, описуючи широкий вигин і наближаючись до моря, майже до самого берега на вершині дуги. Гай мав темно-зелений колір, так ніби тінь зібралася у кронах дерев, залишивши повітря над ними ще прозорим. Та всередині гаю ставки віддзеркалювали сильне й глибоке світло, схожі на фрагменти неба, набагато прозорішого, аніж те, яке нависало над нашими головами.

Не чекаючи моєї відповіді, він сказав Франчесці:

– Ми поїдемо через гай. Зустрінемося на дорозі, на мосту Конвіто, з протилежного боку.

І пустив коня.

Чому я погодилася? Чому поїхала з ним? Я була наче засліплена, й мої очі нічого не бачили; мені здавалося, я перебуваю під впливом неясних чарів; мені здавалося, цей краєвид, це світло, цей вчинок, усе це сполучення обставин не були для мене чимось новим, а вже колись існували, можливо, в моєму попередньому житті, а тепер відродилися… Враження було таким, якого я не змогла б виразити словами. Отже, мені здавалося, що ця година, ці хвилини, які я вже колись пережила, розгорталися не поза мною, незалежно від мене, але вони належали мені, вони мали з моєю особою природний і нерозривний зв’язок, ніби я не могла пережити їх у тому стані, в якому вже колись їх пережила, а мусила осмислити їх зовсім по-новому. Я мала дуже чітке уявлення про таку необхідність. Інерція моєї волі була абсолютною. Усе було так, ніби подія з мого життя повернулася до мене уві сні з якоюсь річчю, не пов’язаною з істиною і відмінною від істини. Я не ризикую розповісти бодай про малу частину цього надзвичайного феномена. І таємнича відповідність, загадкова спорідненість існували між мною й цим краєвидом. Образ гаю, віддзеркаленого у водах ставків, здавався справді образом, який приснився мені з реальної сцени. Як у поезії Персі Шеллі, кожен ставок здавався маленьким небом, яке утворилося в підземному світі; небесним склепінням рожевого світла, що нависало над темною землею, нескінченнішим за нескінченну ніч і світлішим, ніж день; де дерева розвивалися так само, як у високості, але вони мали більш досконалі форми й досконаліший колір, аніж ті, які гойдали вітами в цьому місці. І лагідні краєвиди, яких ніколи не бачено в нашому верхньому світі, були розмальовані любов’ю вод і перетворені на прегарний ліс; і вся їхня глибінь була пронизана дивним сяйвом, незмінною атмосферою, гарнішим увечері, аніж той, який був над ними.

З якої відстані часу прийшла до нас ця година?

Ми їхали повільно, в мовчанці. Рідкі крики сорок, тупотіння й дихання коней не турбували спокою, який з хвилини на хвилину обіцяв стати глибшим і чарівнішим.

Навіщо він захотів зламати чари, нами самими створені?

Він заговорив; він вихлюпнув мені у серце хвилю палких, безумних, майже позбавлених змісту слів, які мене приголомшили, бо в тій мовчанці дерев вони набували якогось нелюдського звучання, чогось неймовірно дивного й пронизаного чарами. Він не був смиренним і слухняним, як у парку, не розповідав мені про свої боязкі й пригнічені глибоким смутком надії, про свої майже містичні прагнення. Він не просив, не благав. Він говорив голосом пристрасті, зухвалим і сильним; голосом, який я від нього ніколи не чула:

– Ви кохаєте мене, ви мене кохаєте! Ви не можете не кохати мене! Скажіть, що ви мене кохаєте!

Його кінь ішов упритул до мого коня. І я відчувала, як він доторкається до мене, й схоже, відчувала на щоці його подих, жар від його слів; і відчувала, як я слабну від великого хвилювання й можу впасти йому в обійми.

– Скажіть, що ви мене кохаєте! – повторив він наполегливо, без жалю. – Скажіть, що кохаєте!

У стані жахливого сум’яття від його наполегливого голосу я не знаю, як я сказала – закричала чи заридала, – втративши будь-яку рівновагу:

– Я кохаю вас, кохаю, кохаю!

І пустила коня чвалом по стежці, ледь помітній у гущавині дерев, сама не розуміючи, що роблю.

Він помчав за мною, волаючи:

– Маріє, Маріє, зупиніться! Ви покалічите себе!

Я не зупинилася; не знаю, як моєму коневі пощастило не налетіти на жоден стовбур; не знаю, як мені вдалося не випасти із сідла. Я не змогла б передати словами враження, яке на мене справив під