Читати книгу - "Насолода"

– Ходи сюди нагору!

Підіймаючись сходами, я відчувала, що коліна мені підгинаються. Вітаючись зі мною, він подав мені руку; і, либонь, відчув моє тремтіння, бо я помітила, як щось швидко промайнуло в його погляді. Ми посідали на довгі солом’яні стільці в передпокої, обличчям до моря. Він сказав, що дуже стомився, й закурив, розповідаючи про свою поїздку верхи. Він доїхав до Вікоміле, де зробив зупинку.

– Вікоміле має три дивовижі, – сказав він, – гай із піній, башту й ковчег п’ятнадцятого сторіччя. Уявіть собі гай із піній між морем і пагорбами, з безліччю ставків, які розтягують гай до нескінченності; дзвіницю, збудовану в ломбардському варварському стилі не пізніше одинадцятого сторіччя, таке собі кам’яне стебло, прикрашене сиренами, павичами, зміями, химерами, грифами, тисячею страховищ і тисячею квітів, і срібний позолочений і покритий емаллю ковчег, вигравіюваний у готико-візантійському стилі, який нагадує про Відродження, про твори Галлуччі, майже невідомого майстра, великого попередника Бенвенуто.

Розмовляючи, він звертався до мене. Дивно, як мені вдалося точно запам’ятати всі його слова. Я могла б цілком записати його розмову з найбільш значущими й зовсім незначущими подробицями; якби я мала для цього засіб, то змогла б відтворити кожну модуляцію його голосу.

Він показав нам два чи три малюнки олівцем у своєму блокноті. Потім продовжив розповідь про чудеса Вікоміле з тим запалом, який він виявляє, коли розповідає про гарні речі, з тим ентузіазмом, з яким він ставиться до мистецтва, що є однією з найбільших його пристрастей.

– Я пообіцяв каноніку, що повернуся в неділю. Ми поїдемо, правда ж, Франческо? Треба, щоб донна Марія познайомилася з Вікоміле.

О, моє ім’я на його устах! Якби був такий спосіб, я могла б точно відтворити його позу й те, як розтулялися його губи при кожному складі цих двох слів: «Донна Марія». Але я ніколи не зможу висловити своє почуття; ніколи не зможу розповісти про все те невідоме, несподіване, непередбачуване, що відкривається мені в присутності цього чоловіка.

Ми залишалися сидіти там до обіду. Франческа, супроти свого звичаю, була трохи засмучена. Починаючи від якоїсь миті, нас тяжко пригнітила мовчанка. Але між ним і мною розпочалася та мовчазна розмова, коли душа промовляє те, чого не можна виразити словами, й розуміє шепіт думок. Він говорив мені речі, які примушували мене умлівати від щастя на канапі; речі, які його вуста ніколи не зможуть повторити мені, а моє вухо – почути їх.

Перед нами нерухомі кипариси, легкі, наче занурені в небесний ефір, підпалені сонцем, здавалося, горіли на своїх вершинах, як обітні смолоскипи. Море мало зелений колір листя алое, а подекуди було блакитне, наче від розчиненої в ньому бірюзи: то було делікатне сполучення блідих кольорів, яке годі описати словами, розлите в небі янгольське сяйво, де кожне вітрило створювало образ янгола, який купається в морі. Й поєднання ослаблених пахощів осені сприяло створенню незабутнього враження від цього полуденного видовища.

О, тиха смерть у вересні!

Також і цей місяць закінчився, відійшов і впав у безодню. Прощавай.

Глибокий смуток огорнув мене. Яку мою частину забрали із собою ці дні? Я прожила протягом п’ятнадцяти днів більше, аніж упродовж п’ятнадцяти років; і мені здається, жоден із моїх тривалих тижнів, заповнених болем, не мав такої гостроти, як цей короткий тиждень, позначений пристрастю. Серце мені болить; моя голова розколюється; щось темне й розпечене ховається на дні мого єства, воно з’явилося там несподівано, наче інфекція тяжкої хвороби, й починає отруювати мені кров і душу, не підкоряючись моїй волі, не підкоряючись ніякому лікуванню. Це – Жадання.

Я відчуваю сором і душевне сум’яття, наче від безчестя, наче від блюзнірства, від насильства; я боюся його розпачливо й безумно, як бояться лукавого ворога, який хоче проникнути у фортецю й знає стежки, що туди ведуть, яких я сама не знаю.

А тим часом я не сплю вночі і, списуючи цю сторінку в тому нестямному стані, в якому закохані пишуть любовні листи, не чую дихання своєї доньки, яка спить. Вона спить у мирі; вона не знає, як далеко тепер перебуває душа її матері…

1 жовтня.

Мої очі бачать у ньому те, чого раніше не бачили. Коли він говорить, я дивлюся на його губи; і їхні порухи та їхній колір привертають мою увагу більше, аніж звук і значення його слів.

2 жовтня.

Сьогодні субота – восьмий день від незабутнього дня: 25 вересня 1886 року.

* * *

Дивна річ. Хоч я тепер не уникаю залишатися з ним на самоті, хоч і хочу, щоб жахлива й пристрасна мить нарешті настала, але, дивна річ, вона так і не настала.

Франческа сьогодні зі мною не розлучалася. Вранці ми зробили прогулянку верхи до Ровільяно. А майже весь полудень провели за фортепіано. Вона захотіла, щоб я зіграла їй кілька танців ХVІ сторіччя, потім сонату у фа діез мінорі й знамениту токату Муціо Клементі, а потім два чи три капричіо Доменіко Скарлатті; і попросила мене заспівати кілька частин із «Жіночого кохання» Роберта Шумана. Які контрасти!

Франческа більше не весела, якою була колись, навіть у перші дні мого перебування тут. Вона часто замислюється; а коли сміється чи жартує, її веселість видається мені штучною. Я запитала в неї: «Тебе непокоїть якась думка?» Вона відповіла, вдавши, ніби моє запитання здивувало її: «Чому ти про це запитуєш?» – «Я бачу, що ти сумуєш». А вона мені: «Сумую? О ні, тобі так здалося». І засміялася, але цей сміх, попри її бажання, пролунав гірко.

Така її поведінка мене засмучує і вселяє неясну тривогу.

* * *

Отже, завтра ми поїдемо у Вікоміле, після полудня. Він мене запитав:

– Ви зможете поїхати верхи? Верхи ми перетнемо весь пінієвий гай…

Потім, згодом, мені сказав:

– Перечитайте «Пам’ять» із лірики Шеллі, присвяченої Джейн.

Тож ми поїхали верхи; верхи поїхала також Франческа. Інші, серед них і Дельфіна, вирушили в кареті.

У дивному стані духу перебуваю я сьогодні ввечері! Десь у глибині мого серця збирається глухий і гострий гнів, і я не знаю, чому; я ніби втрачаю спроможність терпіти й саму себе, і своє життя, й усе інше. Мене опанувало нервове збудження, таке сильне, що вряди-годи в мене виникає божевільне бажання кричати, роздряпувати нігтями тіло, ламати пальці об стіну, наразитися на будь-який фізичний біль, щоб заглушити це нестерпне внутрішнє самопочуття, цю нестерпну тривогу. Мені здається, ніби у моїх грудях палахкотить вогонь,