Читати книгу - "Повна темрява. Без зірок"

Мешканців закликали до обережності, рекомендувалося «вдатися до розумних заходів безпеки». Тесс не мала чітких переконань — «за» вона чи «проти» приватної вогнепальної зброї, і не те щоб її надто лякала перспектива проникнення до неї в дім серед ночі якихось незнайомців (тоді ні), але револьвер здавався їй тим знаряддям, яке підпадало під означення «розумні заходи», та й все одно вона збиралася просвітити себе щодо револьверів перед написанням наступної книжки про Вербовий Гай. Тодішня тривога у зв’язку з пограбуваннями здалася їй для цього чудовою нагодою.

Вона поїхала до збройової крамниці у Гартфорді, бо та мала найкращий рейтинг в інтернеті, і там клерк порекомендував їй «Сміт & Вессон» 38-го калібру, чи як він його назвав — «Лимоночавильник». Його вона й купила, і головним чином саме через те, що їй сподобалася ця назва. Продавець також розповів їй про гарне стрільбище біля Сток-віліджа. Тесс слухняно почала їздити туди зі своїм револьвером, щойно минувся сорокавосьмигодинний контрольний період, після якого вона вже могла легально тримати зброю в руках[124]. Вона відстріляла близько чотирьохсот набоїв упродовж тижневого курсу, спершу насолоджуючись збудженням, яке дарувала їй стрільба, та швидко знудилась. З того часу револьвер так і лежав у шафі, захований у коробці разом з п’ятдесятьма набоями і її дозволом на його носіння.

Тесс його зарядила, відчуваючи себе краще — безпечніше — з кожним вставленим набоєм. Поклала його на кухонний робочий стіл, а потім перевірила автовідповідач. Там було єдине повідомлення. Від Петсі Макклейн, її сусідки: «Я не побачила ніякого світла сьогодні ввечері, тож гадаю, ти вирішила заночувати у Чикапі. А може, поїхала до Бостона? Ну, хай там як, а я дістала ключ з-за поштової скриньки і нагодувала Фрітці. Ага, твою пошту я поклала на столик у холі. Вибач, там самі лиш рекламні буклети. Зателефонуй мені вранці, якщо повернешся, перш ніж я піду на роботу. Просто хочу знати, що ти безпечно доїхала».

— Агов, Фрітці, — погукала Тесс, нахиляючись погладити кота. — Я так розумію, ти отримав подвійну порцію цього вечора. Ти в мене розумне...

Сірі крила затулили їй поле зору, і якби Тесс не вхопилася за край стола, то напевне розпласталася б на лінолеумі. Вона видала здивований скрик, що прозвучав десь далеко, ледь чутно. Фрітці прищулив вуха, подарував їй оцінюючий погляд примружених очей, а потім, вирішивши, що вона не збирається беркицьнутись (принаймні не на нього), знов повернувся до своєї другої вечері.

Тесс випросталась повільно, все ще тримаючись за стіл про всяк випадок, а потім відкрила холодильник. Тунцевого салату там не було, але лежав м’який сир з полуничним джемом. Вона жадібно його з’їла і вишкребла ложкою пластикову коробочку до останньої крихти. Прохолодний, м’який сир добре пішов крізь її поранене горло. Вона аж ніяк не була певна, що змогла б з’їсти бодай шматочок м’яса. Навіть тунця з бляшанки.

Яблучний сік вона випила просто з пляшки, відригнула, а потім важко попленталася до ванни на нижньому поверсі. Револьвер взяла з собою, обхопивши вказівним пальцем спускову скобу, як її колись були навчали.

На полиці над умивальником стояло овальне збільшувальне дзеркало, різдвяний подарунок від її брата з Нью-Мексико. Згори по дзеркалу йшов напис золоченою в’яззю: ГАРНЕНЬКА Я. Колишня Тесс зазвичай користувалася цим дзеркалом, коли вищипувала собі брови або нашвидкуруч поправляла макіяж. Тепер уже Нова Тесс роздивлялася в ньому свої очі. Звісно, заплилі кров’ю, але зіниці начебто були однакового розміру. Вона вимкнула у ванній світло, порахувала до двадцяти, а тоді знову ввімкнула світло і дивилася, як звужуються в неї зіниці. І з цим також все було наче гаразд. Отже, ніяких серйозних уражень черепа, мабуть, нема. Можливо, струс, всього лише легкий струс, але...

«Ніби я на цьому розуміюся. У мене диплом бакалавра мистецтв університету штату Коннектикут і вчений ступінь з науки про літніх леді-детективів, котрі щонайменше половину кожної книжки обмінюються рецептами, які я визбирую з інтернету, а потім трішки змінюю, аби не отримати судових позовів за плагіат. Я можу запасти в кому або померти від крововиливу в мозок уночі. Мене знайде Петсі, коли прийде наступного разу погодувати кота. Ти мусиш зробити візит до лікаря, Тессо Джин. Ти сама це чудово знаєш».

Одне Тесс знала напевне: якщо вона звернеться до свого лікаря, її нещасна пригода точно стане публічним надбанням. Лікарі гарантують конфіденційність, це є в їхній клятві, і жінка, яка заробляє собі на життя адвокатурою чи прибиранням, або, скажімо, навіть ріелторка, либонь, можуть на них покладатися. Тесс теж могла б спробувати, дотримання конфіденційності цілком імовірне. Навіть можливе. А з іншого боку, лишень тільки згадати, що трапилося з Фаррою Фосет[125]: пішла на корм таблоїдам, варто було лишень якійсь працівниці лікарні розпустити свого язика. Тесс сама чула пересуди про психіатричні злигодні одного романіста, котрий зі своїми історіями про геройкуватих здорованів роками займав верхні позиції в списках бестселерів. Наймасніші з цих пліток доповідала Тесс її літагентка за ланчем не далі як два місяці тому... і Тесс зацікавлено слухала.

«Я тоді не просто слухала, — подумала вона, дивлячись на себе збільшену, побиту. — Я передала ту плітку далі, щойно лиш трапилася нагода».

Навіть якщо лікар і його персонал мовчатимуть про авторку дамських детективів, котру було побито, зґвалтовано й пограбовано по дорозі додому з публічної лекції, що собі уявлятимуть інші пацієнти, котрі можуть побачити її в почекальні? Для деяких із них вона не просто жінка з лицем у саднах того ґатунку, що фактично волають про побиття; її впізнають як місцеву жительку, романістку зі Сток-віліджа; ну, знаєте, ота, за її книжкою про літніх леді-детективів ще зробили телефільм роки півтора-два тому, його показували по каналу «Лайфтайм»[126], о Боже мій, та ви самі мусили його бачити.

Ніс принаймні в неї не зламаний. Важко повірити, що щось не зламане може так боліти, але вже як є. Розпухлий (звісно, бідненький) і вогнем пече, але вона крізь нього може дихати, а в спальні в неї є вікодин, котрий допоможе їй притлумити біль цієї ночі. Але куди діти пару осяйних лампад під очима, подряпану й опухлу щоку й намисто з синців навкруг горла. Найгірше якраз це намисто, воно таке, що люди його сприйматимуть тільки однозначно. Є ще й інші різні садна, синці та подряпини в неї на спині, на сідницях і на стегнах. Але у щільній сукні і в панчохах на ногах ніхто не зауважить весь цей