Читати книгу - "Кінець зміни"

— Гадаю, зараз уже туди не треба. Повторимо, гаразд? Хто вбив мою жінку?

— Я, але я не винуватий. Я був під гіпнозом, я навіть не пам’ятаю. — Z-Бой плаче. — Ви повернетеся, Докторе Z?

Брейді посміхається, демонструючи тонку роботу дантистів:

— Звісно.

Його очі роблять рух угору і ліворуч.

Він дивиться, як старий човгає до здоровенного телевізора формату «Боже, який я багатий!», що висить на стіні, і малює на його екрані велике Z. Необхідності в тому, щоб обписати місце злочину буквами Z, немає, але Брейді вважає, що це буде тонкий хід, особливо коли поліція спитає колишнього Бібліотечного Ела, як його звати, і він назветься Z-Боєм. Трохи додаткового полірування для вже готового ювелірного витвору.

Брейді йде до парадних дверей, знову переступаючи через Кору. Вистрибом спускається з ґанку і робить танцювальний рух унизу, клацнувши пальцями Бабіно. Трохи боляче: уже розвивається артрит, та й що з того? Брейді знає, що таке біль, — і справжньому болю далеко до отакого звичайного неприємного відчуття у фалангах пальців.

Підтюпцем підбігає до Елового «малібу». Не дуже то й велика радість порівняно з БМВ покійного Бабіно, але ця машинка довезе його куди треба. Він заводить двигун і супить брови, чуючи класичну фігню з радіоли. Перемикає на BAM-100, знаходить там щось із «Black Sabbath» з тих часів, коли Оззі ще давав жару. Кидає прощальний погляд на «бумер», припаркований на газоні, — і вирушає.

Попереду ще далека дорога, ну і потрібен фінальний штрих, вишенька на морозиві. Для цього йому не потрібна Фредді Лінклаттер, досить «мак-ноута» доктора Б. Тепер він уже зірвався з повідка.

Він — вільний.

11

Приблизно тоді, коли Z-Бой доводить, що вміє рахувати до десяти, закривавлені вії Фредді Лінклаттер відліплюються від закривавлених щік. Вона виявляє, що дивиться в широко розплющене каре око. Кілька довгих секунд їй потрібно, щоб зрозуміти: це насправді не око, а вічко від гілки на дошці підлоги — дуже схоже на людське око. Вона лежить на підлозі в найгіршому похміллі свого життя. Навіть гіршому, ніж після тієї катастрофічної гулянки на честь двадцятиодноріччя, коли вона змішала кристалічний мет з ромом «ронріко». Потім вона вважала, що їй несказанно пощастило пережити цей експериментик. Тепер вона майже шкодує про це, бо їй значно гірше. Болить не лише голова. У грудях таке відчуття, ніби команда «Marshawn Lynch»[43] використала її як манекен на силовому тренуванні.

Вона наказує своїм рукам поворухнутися — і вони неохоче ворушаться. Спирається ними на підлогу, як для віджимання, і підіймається. Починає вставати, але верхня сорочка лишається внизу: вона прилипла до підлоги на щось, на вигляд дуже схоже на кров, яке, утім, підозріло відгонить скотчем. То ось чого вона набухалася, так що взагалі її дурні ноги перестали тримати. Головою навернулася. Але, Боже, скільки ж вона випила?

Ні, було якось по-іншому. Хтось приходив, і ти знаєш хто.

Це нескладний процес умовиводу. Останнім часом у неї було лише двоє гостей — оті типи на Z. І той, який у бомжацькій куртці, давненько вже тут не з’являвся.

Фредді намагається звестися на ноги, і спочатку їй це не вдається. Дихати вона теж може лише неглибоко. Від глибокого вдиху болить над грудьми зліва. Наче щось заважає там.

Моя фляжка?

Я її крутила, поки чекала, коли вони прийдуть. Щоб заплатили останні гроші й пішли геть з мого життя.

— Пристрелили мене… — стогне Фредді. — Йобнутий Доктор Z стріляв у мене.

Вона, заточуючись, бреде до ванної й ледве впізнає в дзеркалі ту жертву скаженого паровоза, яку бачить. Ліва частина її обличчя залита кров’ю з розсіченого місця на лобі, над лівою скронею стирчить фіолетова ґуля, але й це не найгірше. Її синя бавовняна сорочка теж залита кров’ю — вона сподівається, що здебільшого з рани на голові, з голови завжди юшить зі страшною силою, — а на лівій нагрудній кишені чорна дірка. Так, він справді в неї стріляв. Тепер Фредді згадує звук пострілу й запах порохового диму, які почула і відчула перед тим, як знепритомніла.

Вона засовує тремтливі пальці в нагрудну кишеню, дихаючи й далі неглибоко, і витягає пачку «мальборо лайтс». Просто посеред літери М — чорна дірка. Фредді впускає пачку в раковину і починає розстібати ґудзики на сорочці — і струшує її на підлогу. Тепер запах скотчу посилюється. Наступна сорочка кольору хакі, на ній здорові кишені з клапанами. Коли вона намагається витягнути фляжку з лівої кишені, то знову стиха стогне — на сильніше виття їй бракує повітря, — але коли вона її витягає, біль у грудях трохи попускає. Куля пройшла крізь фляжку, і рвані металеві краї, найближчі до шкіри, червоні від крові. Фредді впускає прострілену фляжку туди ж, куди й цигарки, і починає розстібати ґудзики на сорочці захисного кольору. Це триває довше, але врешті й ця сорочка опиняється на підлозі. Під нею футболка з написом «American Giant» — і на цій також є кишеня. Фредді запускає руку туди і витягає бляшану коробочку м’ятних пастилок «Altoids». У ній також дірка. На футболці вже ґудзиків немає, тож Фредді засовує мізинець у дірку від кулі у футболці — і смикає. Футболка рветься, і нарешті стає видно шкіру Фредді у кривавих цятках.

Там, де починається не надто опукле заокруглення її лівої груді, — дірка, і в ній видніє якась чорна штука. Вона схожа на дохлого жука. Фредді сильніше розриває футболку, вже трьома пальцями, потім засовує руку в розрив і хапається за того жука. Розхитує його, як молочний зуб.

— Оооой…ой-ой… Ой БЛЯДЬ!..

Воно висмикується — не жук, а куля. Фредді дивиться на цю штуку, кидає її в раковину до всього іншого. Попри біль у голові й грудях вона усвідомлює, як дико їй поталанило. Пістолетик був маленький, але з такої близької відстані навіть маленька зброя мала зробити свою справу. І зробила б, авжеж, коли б не один щасливий шанс із тисячі. Спочатку крізь цигарки, потім крізь фляжку — вона по-справжньому й зупинила кулю, — потім крізь бляшанку з тими м’ятними штуками, а тоді лише куля дісталася до неї. Наскільки близько до серця? Дюйм? Ще менше?

Шлунок стискає блювотний позив. Вона не буде, вона не проблюється, вона цього не допустить. А то знову закривавить дірка в грудях, але й це не головне. Голова вибухне. Ось у чому річ.

Дихати тепер трохи легше