Читати книгу - "Відьмак. Меч призначення"

Ґеральт почув стогін.

Швидко розгорнув ялівці, помітив глибоку яму від вивернутого дерева, яку ті маскували. У ямі, на відкритому корінні сосни, лежав чоловік потужної статури, із чорним кучерявим волоссям і такою само бородою, що контрастували із жахливою, майже трупною блідістю обличчя. Світлий каптан із оленячої шкіри був червоним від крові.

Відьмак зіскочив у яму. Поранений розплющив очі.

— Ґеральте… — простогнав. — О боги… Я, хіба, сплю…

— Фрайксенете? — здивувався відьмак. — Ти тут?

— Я… Ох…

— Не рухайся. — Ґеральт присів поруч. — Куди отримав? Не бачу стріли…

— Пройшла… навиліт. Я відламав вістря і витяг… Слухай, Ґеральте…

— Мовчи, Фрайксенете, бо захлинешся кров’ю. У тебе пробито легеню. Зараза, я мушу тебе звідси витягти. Що ви, диявол вас візьми, робили в Брокілоні? Це територія дріад, їх санктуарій, звідси ніхто живим не виходить. Ти про це не знав?

— Потім… — Фрайксенет загарчав, сплюнув кров’ю. — Потім тобі розповім… А зараз витягай мене… Ох, зараза! Обережніше… О-о-ох…

— Не зможу. — Ґеральт випростався, глянув навколо. — Ти заважкий…

— Лиши мене, — застогнав поранений. — Лиши мене, хай там… Але рятуй її… боги, рятуй її…

— Кого?

— Княжну… Ох… Знайди її, Ґеральте…

— Лежи спокійно, хай тобі грець! Зараз що-небудь змонтую і виволочу тебе.

Фрайксенет важко закашлявся і знову сплюнув, густа, тягуча нитка крові повисла в нього на бороді. Відьмак вилаявся, вискочив з ями, роззирнувся. Йому потрібні були два молоді деревця. Швидко рушив до краю галявини, де трохи раніше бачив купу вільх.

Свист і стук.

Ґеральт завмер на місці. Стріла, що встрягла у стовбур на рівні його голови, мала оперення з яструбового пір’я. Він глянув у напрямку, куди вказувало ясенове древко, знав, звідки стріляли. За якихось п’ятдесят кроків була ще одна яма від вивернутого дерева, сам повалений стовбур, плутанина коріння, що стирчало вгору, все ще стискаючи в обіймах величезну брилу піщаної землі. Тернові зарості й темрява, перекреслена світлішими смугами березових стовбурів. Не бачив він нікого. Знав, що не побачить.

Він підняв обидві руки. Дуже повільно.

— Ceadmil! Va an Eithne maeth e Duen Canell! Essea Gwynbleidd!

Цього разу він почув тихе клацання тятиви й побачив стрілу, бо вистрелили її так, щоб він її помітив. Різко вгору. Він дивився, як та злітає, як ламає траєкторію, як падає по кривій. Не ворухнувся. Стріла вбилася у мох вертикально, за два кроки від нього. Майже одразу ж поряд із нею встряла друга, під ідентичним кутом. Він боявся, що наступної може вже не побачити.

— Neath Eithne! — крикнув він знову. — Essea Gwynbleidd!

— Glaeddyv vort! — Голос, ніби подих вітру. Голос, не стріла. Він жив. Потроху розпустив пряжку поясу, витягнув руку з мечем далеко вбік, відкинув. Друга дріада безшелесно випливла з-за обплетеного ялівцем стовбура ялини, не більше ніж за десять кроків від нього. Хоча була вона маленькою і дуже худою, стовбур здавався тоншим. Відьмак не мав уявлення, яким чином міг не помітити її, коли підходив. Може, маскував її костюм, не спотворюючи зграбного тіла, комбінація дивно зшитих шматків тканини багатьох відтінків зеленого й бурого, всіяна листям і шматочками кори. Волосся її, перев’язане на чолі чорною хусткою, мало оливковий колір, а обличчя перетинали смуги, намальовані горіховим лушпинням.

Зрозуміло, лук вона мала нап’ятим і цілилася в нього.

— Eithne… — почав він.

— Thaess аер!

Він слухняно замовк, стоячи нерухомо, тримаючи руки подалі від тулуба. Дріада не опустила лук.

— Дунка! — крикнула. — Бренн! Caemm vort!

Та, яка стріляла перший раз, вискочила з терновища, пробігла по зваленому стовбуру, спритно перестрибуючи яму. Хоча й лежала там купа сухого хмизу, він не почув, щоб під її ногою хруснула хоча б галузка. Позаду, близько, він почув легенький відгомін, наче листя на вітрі. Знав, що третя стоїть за спиною.

Власне, та третя, блискавично з'явившись збоку, підняла його меч. Ця мала волосся кольору меду, стягнене стрічкою з очерету. Колчан, повний стріл, колихався у неї за плечима.

Та, найдальша, з ями, швидко наблизилася. Одяг її нічим не відрізнявся від одягу товаришок. На матовому, цеглясто-рудому волоссі носила вона вінок, сплетений з конюшини й вересу. Тримала лук, не нап’ятий, але стріла була на тятиві.

— T'en thesse in meath aep Eithne llev? — запитала вона, підходячи ближче. Голос мала незвично мелодійний, очі величезні й чорні. — Ess’ Gwynbleidd?

— Ae… aesse… — почав він, але слова брокілонського діалекту, що у вустах дріади звучали наче спів, у нього грузнули в горлі й дратували губи. — Жодна з вас не говорить загальною? Я не дуже добре знаю…

— An’ vaill. Vort Hinge, — відрізала та.

— Я — Ґвинблейдд, Білий Вовк. Пані Ейтне мене знає. Я йду до неї із посольством. Я вже бував у Брокілоні. У Дуен Канелі.

— Ґвинблейдд. — Цегляста примружилася. — Vatt'ghern?

— Так, — підтвердив він. — Відьмак.

Олівкова пирхнула гнівно, але опустила лук. Цегляста дивилася на нього широко розкритими очима, а її позначене зеленими смугами обличчя було абсолютно нерухоме, мертве, наче обличчя скульптури. Нерухомість ця не дозволяла класифікувати її обличчя як красиве чи бридке — замість такої класифікації спадала на думку байдужість і бездушність, якщо не жорстокість. Ґеральт подумки картався за таку оцінку, впіймавши себе на олюдненні дріад, а це могло завести на манівці. Адже він мав знати, що вона просто старша за отих двох. Незважаючи на зовнішність, була вона значно, значно старшою від них.

Вони стояли в нерішучій мовчанці. Ґеральт чув, як Фрайксенет стогне, хрипить і кашляє. Цегляста також мусила це чути, але її обличчя навіть не здригнулося. Відьмак спер руку на пояс.

— Там, у ямі, — сказав він спокійно, — лежить поранений. Якщо він не отримає допомоги, то помре.

— Thaess aep! — Оливкова нап’яла лук, направивши стрілу просто йому в обличчя.

— Дасте йому здохнути? — Він не підвищував голосу. — Дозволите йому отак просто вдавитися кров’ю? Тоді краще вам його добити.

— Стули пельку! — гавкнула дріада, перейшовши на загальну. Але опустила лук і зменшила напругу тятиви. Глянула запитливо на ту другу. Цегляста кивнула, вказала на яму. Оливкова побігла, швидко й безшелесно.

— Я хочу побачитися із пані Ейтне, — повторив Ґеральт. — Я несу повідомлення…

— Вона, — цегляста вказала на медову, — проведе тебе до Дуен Канела. Йди.

— Фрай… А той поранений?

Дріада глянула на нього, мружачись. Усе ще бавилася стрілою на тятиві.

— Не переймайся, — сказала. — Йди. Вона тебе проведе.

— Але…

— Va’en voit! — відрізала вона, стискаючи губи.

Він стенув плечима, розвернувся у бік тієї, із волоссям кольору меду. Здавалася наймолодшою з усієї трійці, але він міг і помилятися. Зауважив, що очі в неї сині.

— Тоді ходімо.

— Ага, —