Читати книгу - "Зима наближається"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Узагалі те, що назарбаєви, путіни та хомейні цього світу все ще переймаються проведенням виборів, наводить на цікаві роздуми. Нинішні диктатори добре засвоїли уроки своїх попередників і поєднали їх із сучасними методами контролю інформації та власного іміджу. Вони розуміють символізм народного волевиявлення, навіть якщо не мають ані найменшого бажання йому підкорятися. Те, що вони взагалі відчувають потребу в проведенні виборів, хай і кричуще облудних, говорить про певний рівень успішного тиску на них ззовні, а також про сильне бажання здаватися легітимними, виглядати як члени клубу законних лідерів.
Ці держави можна назвати «лицемірствами» або, використовуючи термін людини, яка має великий досвід висвітлення подій у путінській Росії, — німецького журналіста Бориса Рейтшустера, — демократурами. Очільники таких держав не надто переймаються тим, щоб дурити власних громадян ілюзією впливу їхнього голосу на владу. Адже всюдисущі органи безпеки й повний контроль ЗМІ добре служать диктаторській меті. Дуже мало людей у Росії справді вірять у виборчий фарс із цієї точки зору. Опитування ж громадської думки проводять для міжнародної спільноти й для самих заздалегідь визначених переможців на виборах.
Повторю приклад, який я вже наводив раніше, коли Саркозі ганебно чи безсоромно зателефонував, щоб «тепло привітати» Медведєва після обрання того на виборах у 2008 році. Російські ЗМІ гучно розтрубили про цей дзвінок та інші панегірики з-за кордону, що знову вказує на важливість цього фарсу для Путіна і його союзників.
Звісно, на кону стоїть більше, ніж власне еґо та запрошення на саміти. Правляча олігархія зберігає свої багатства за кордоном, і прохолода в зручних взаєминах між керівництвом Росії та Заходом може піддати ті незліченні мільярди ризику. Саркозі ж агресивно просував французькі компанії, такі як «Алкатель», «Тоталь» і «Рено», у Росії, причому з певним успіхом. Ураховуючи це, телефонний дзвінок Саркозі став, мабуть, одним із найбільш прибуткових в історії.
Отже, я не вважаю себе колишнім кандидатом у президенти Росії. То був лише протест на підтримку громадянських прав, кампанія з метою викриття корупції, а також спосіб допомогти людям зрозуміти, як може виглядати справжня демократія. Адже без справжньої демократії не буде й справжніх кандидатів.
«Як вийшло, що я ще жива? Ну, правду кажучи, я думаю, що це диво», — такими були слова Анни Політковської, російської журналістки, яка впродовж багатьох років безстрашно проникала в найглибші глибини охопленої війною Чечні. Вона розповідає про свої надзвичайно ризиковані поїздки в документальному фільмі «Лист Анні» швейцарського режисера Еріка Берґкраута. Цей фільм, прем’єра якого відбулася в Сполучених Штатах Америки 26 червня 2008 року, під час Міжнародного фестивалю кіно про права людини в Нью-Йорку, є для нашої хронології зручним приводом знову згадати сміливість цієї видатної жінки. Поза всяким сумнівом, вона була не просто журналістом, а справжнім хрестоносцем та партизаном і навіть не намагалася цього приховувати. Пристрасть робила її роботу значно більш цінною та незабутньою.
Репортажі Політковської про звірства в Чечні зазвичай мали форму бесід із родинами, яких роз’єднала війна. Вона також виступала в ролі такого собі духівника для російських солдатів і навіть офіцерів, які соромилися того, що коїлося в Чечні в ім’я Росії. Така робота зробила її ворогом номер один для довгого переліку впливових людей та груп, які вже не раз демонстрували свою жорстокість. Проте для нас усе ж стало шоком, коли в жовтні 2006-го її вбили у віці сорока восьми років.
Заради об’єктивності наведу тут два коментарі: один — від ФСБ, а другий — від відомого дисидента. Через два дні після смерті Політковської президент Путін, коли його спитали на прес-конференції в Німеччині (не в Росії, звичайно, де таке запитання ніколи б не дозволили поставити), заявив, що «її смерть завдала російській владі більше шкоди, ніж її публікації»[63]. Під час нагородження фільмів-переможців на фестивалі документального кіно в Празі у березні 2008 року колишній президент Чехії Вацлав Гавел сказав: «Було б добре, якби цей фільм змогли подивитися багато людей. Особливо політики, які цілуються й обіймаються з російськими високопосадовцями, ледь не непритомніючи від запаху нафти та газу!»[64] Знайти цей фільм може бути нелегко, — я сам знайшов його на «Ю-Тьюбі» німецькою та російською мовами, а от англійською нема, — але він вартий пошуків. Це рідкісний зразок вимираючої породи людей. Адже на час убивства Анни російська незалежна журналістика в тому вигляді, який вона сповідувала, уже охолола в труні.
На Світовому конгресі російської преси в Москві 11 червня 2008 року Медведєв урочисто пообіцяв «підтримувати свободу медіа». А що, у цьому плані щось мало змінитися? Ознаки були недобрі. Він розписав потребу в «кириличному Інтернеті» та розкритикував закриття російськомовних ЗМІ в колишніх радянських державах, де після обмежень радянської доби відроджувалися місцеві мови. Медведєв також додав, що російське телебачення є «одним із найбільш якісних у світі»[65].
На той час параноя Кремля щодо того, хто й що має право з’являтися на російських телеекранах, досягла нових вершин. Президент Академії російського телебачення Володимир Познер зізнався, що він подає перелік гостей, яких хоче запросити на своє шоу, керівництву Першого каналу, яке потім повідомляє йому, кого він може запросити, а кого ні. Зайве й казати, що такі люди, як Нємцов, Навальний і я сам, ніколи в його шоу не з’являлися.
Разом зі зростанням цін на нафту на понад 700 відсотків, підкорення Кремлем російської преси стало найбільшою причиною сприйняття путінського режиму як успіху. Олігархи 1990-х, можливо, і грабували Росію дощенту, але принаймні ми могли дізнаватися про це з новин. І от ті дні пройшли, а елітне коло олігархів навколо Путіна має владу й багатства, про які оточення Єльцина й не мріяло. 2000 року, коли Путін прийшов до влади, у переліку світових мільярдерів журналу «Форбс» іще не було жодного росіянина. Натомість на 2005 рік їх було вже тридцять шість. 2008-го їх було вісімдесят сім, більше, ніж у Німеччині та Японії, разом узятих, і це в країні, де 13 відсотків громадян жили за межею бідності, що дорівнювала доходу в 150 доларів на місяць. Путін і його захисники за кордоном вихвалялися зростанням у Росії ВВП, але це було неначе середня температура всіх пацієнтів у лікарні.
Згідно з цифрами 2015 року, навіть після року західних санкцій і різкого зниження цін на нафту в переліку «Форбс» усе ще залишається вісімдесят вісім російських мільярдерів, куди все ще не входить сам Путін або кілька його найближчих соратників. Думаю, неможливо повірити, що людина, яка тримає
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зима наближається», після закриття браузера.