Читати книгу - "Мертва кров"

Аблаутов уважно поглянув на Орлова:

— Мабуть, це дуже коштовний подарунок.

— І не просто коштовний подарунок, хоча за нього можна купити маєток. Тут ідеться не про це. Зелені діаманти — велика рідкість, але секрет тут в іншому. Кольє з діамантів є магічним талісманом і оберігає вагітних жінок.

— Ви хочете сказати…

— Так, вона вагітна, і вагітна від Венчеслава.

— Але дозвольте…

— Богдане Івановичу, пам’ятаєте, коли ми з вами проглядали записи Лозинського у моргу, то бачили запис про те, що невідома покійниця була вагітною.

— Отже, вагітність не перервалася.

— Так, мабуть, воно і є. Чого-чого, а того, що опириця може бути вагітною, я не чекав…

— І все ж жодних доказів проти Венчеслава ми не маємо, — задумливо сказав Аблаутов. — У всьому замку ні ми, ні поліцейські не знайшли жодних слідів його опирства. А те, що він вдень спить, а вночі веде активний спосіб життя, не є доказом. Я, до речі, розмовляв з його сімейним лікарем, професором Голеніщевим, який багато разів консультував Венчеслава, і він пояснює стан його здоров’я недокрів’ям і перевтомою. Якщо ми навіть кілька днів протримаємо його у в’язниці, то все одно нічого не доведемо, бо, ослаблого, його заберуть до лікарні і переллють потрібну кількість крові. Цього йому цілком буде достатньо. Напевно, нам треба ще почекати. Можливо, з’являться нові докази.

— А чи знаєте ви, що Венчеслав сьогодні збирається вінчатися!

— Сергію Олексійовичу, ви жартуєте! Опир — у церкві?! І що, він цілуватиме хреста?! Господи, та сьогодні ж лише третій день, як він поховав дружину! Феноменально!

Орлов лише руками розвів.

— І на кому ж він одружується?

— На Вероніці.

У Аблаутова опустилися руки. Він відкинувся на спинку крісла і уважно подивився на Орлова:

— Ви будете на церемонії вінчання?

— Так! Ми запрошені, але я вірю в Бога і в те, що він цього не допустить!

— Все — в Божих руках…

IX

Увечері гості приїхали до Венчеслава, який вже прокинувся і вийшов до вітальні. Він чудово виглядав і, здавалося, ніби помолодшав. Світлі кучері красиво спадали на темний фрак, блакитні очі променіли тихим спокійним світлом. Венчеслав наблизився до Орлова:

— Мій шафер вже повідомив, де буде вінчання?

— Ще ні, але я знаю, що він вже домовився зі священиком і ось-ось повідомить, у якій церкві буде вінчання.

Нарешті з’явився шафер:

— Можемо їхати!

— А це далеко? — в голосі Венчеслава відчулася напруженість.

— Ні, це — церква Іоанна Дамаскіна.

Венчеслав зблід:

— Та це ж старообрядницька церква!

— Ні, її вже давно прибрали до рук наші, просто вона дуже довго ремонтувалася. Старообрядців місяців зо три як вигнали звідтіля, — спокійно пояснив шафер.

Їхали двома машинами. В одній Венчеслав з Веронікою та шаферами, в іншій — гості. Був тихий зимовий вечір. Зрідка пролітав сніг. Поміж хмарами висів важкий повний місяць, і все довкола, здавалося, застигло в очікуванні чогось дуже важливого. Ось нарешті й цегляна огорожа церковного двору. Скрипнули в арці окуті залізом важкі двері, й весільна процесія зайшла на подвір’я. Кроки людей налякали голубів, які причаїлися на церковній арці, і вони знялися в небо. На цей шум відчинилися церковні двері й темряву пронизало неяскраве світло од свічок. Всі прискорили крок. Священик і дяк зустріли їх вже у святковому одязі.

Вероніка з Венчеславом стали перед вівтарем, і церемонія вінчання нарешті почалася. Вероніка неуважно слухала запитання священика: щось не давало їй зосередитися. Священик став до них спиною і зашепотів молитву. Вероніка підвела голову, несподівано почувши якийсь шум, і тієї ж миті побачила голуба, який, напевне засліплений світлом, залетів до церкви у відчинені двері. Він шумно і перелякано махав крилами майже під самим куполом церкви, не знаходячи місця, щоб сісти…

Нарешті священик повернувся до молодих і промовив такі довгоочікувані Веронікою слова:

— Вінчається раб Божий Венчеслав Боголюбський…

І цієї миті Вероніка почула, як перестали лопотіти крила голуба. Підвівши очі, вона зустрілася поглядом з пронизливими очима Христа Спасителя, а потім побачила, що голуб нарешті заспокоївся і плавно опустився на величезного золоченого хреста царських воріт, мабуть, єдине, що залишилося в цій церкві од старообрядців.

— …з рабою Божою…

І цієї миті хрест похитнувся. Ще, ще… Вероніка хотіла закричати, але чомусь не змогла. Голуб, відчувши, що хрест падає, знову злетів під купол церкви. І відразу після цього хрест з усього розмаху, на очах у закляклих од жаху людей пробив наскрізь груди зблідлого Венчеслава і придавив його до мармурової підлоги церкви…

X

Орлов і Царськосельський взяли на себе вирішення всіх проблем, пов’язаних з похороном Боголюбського. Вероніка лише під ранок отямилася і зараз лежала у спальні Венчеслава. Таки дісталася до його ліжка, збулася її давня мрія. Єдине — що він вже ніколи сюди не увійде…

Вероніка встала з ліжка, накинула на себе велику хустку і вийшла у коридор. Щось її тягло до кімнати, де стояла улюблена Венчеславова троянда. Вона підійшла зі свічкою до величезної дерев’яної діжки і з подивом побачила, що листя рослини зів’яло, важкі розквітлі і напіврозквітлі бутони похилилися, а по краях пелюсток лягла чорна кайма.

— Помер Венчеслав, і троянда вмирає. Але чому? Може, її дістав мороз? — Вероніка підійшла до вікна, але ніде не було жодної шпаринки. — Господи, що це зі мною? Де я? — дівочі очі наповнилися сльозами…

А тим часом до замку був запрошений священик, який відправив заупокійну службу біля Венчеслава. Після цього ворота замку були зачинені. Нікого стороннього не впускали, адже сьогодні, ще до заходу сонця, треба було спалити тіло Венчеслава, і всі тепер чекали лише на Макшельмонта, який зобов’язався це організувати. Скоро він і справді з’явився разом з людиною, одягненою досить дивно, як для зимового дня, — не в шубу, навіть не у пальто, а в якусь химерну накидку з атласу зеленого кольору поверх червоно-жовтого одягу типу сарі. Чоловік цей був босий, і коли він увійшов до вітальні з холоду і снігу, Орлова пробрав мороз по спині, але Макшельмонт не був ані трохи шокований тим, що його супутник одягнений так екзотично і явно не за сезоном.

— Я хочу вам представити мого друга, пана Кришначакару, — звернувся він до присутніх. — Я вам про нього казав.

Це був відомий йог, автор багатьох брошур у галузі теорії та практики йоги, а також індійських релігійних ритуалів. Як з’ясувалося, він був росіянином і нещодавно повернувся з Індії та Непалу, де прожив п’ятнадцять років, вдосконалюючись у індійській філософії та