Читати книгу - "Учта для гайвороння"

Морд стояв позаду бранця з батогом. Коли він штурхнув співця пужалном у ребра, той упав на одне коліно.

— Добрії панове, благаю вас пробачити мені.

Князь Нестор насупився.

— Ти визнаєш свій злочин?

— Якби я мав очі, то заплакав би з розпачу. — Голос співця, такий сильний та нездоланний уночі, зараз тріскався і зривався у шепіт. — Я так її кохав, я не міг бачити її в обіймах іншого і знати, що вона ділить з ним постіль. Я не хотів завдати болю володарці мого серця, присягаюся. Я тоді заклав двері засувом, щоб ніхто не заважав нам, поки я сповідую свою пристрасть. Але пані Ліза була така холодна… коли вона мені сказала, що носить дитину князя Петира… мене охопило безумство…

Поки співець говорив, Санса витріщалася на його руки. Гладуха Мадді стверджувала, що Морд відтяв йому три пальці — обидва мізинці та один підмізинний. Мізинці його справді здавалися негнучкими поряд з іншими, але у рукавичках нічого не було видно напевне. «А може, то лише вигадка. Звідки Мадді знати?»

— Князь Петир з милосердя дозволив мені лишити при собі цимбали, — розказував далі сліпий співець. — Цимбали і… і язика… щоб далі співати пісень. Пані Ліза так любила мої пісні…

— Заберіть цю істоту геть, бо я його зараз уб’ю власною рукою, — прогарчав князь Нестор. — Мене нудить від самого погляду на нього.

— Морде, забери бранця назад до небесної келії, — наказав Петир.

— Так, м’сьпане. — Морд грубо вхопив Марільйона за комір. — Стули рота!

Коли наглядач вимовляв слова, Санса побачила на свій подив, що зуби в нього золоті. Всі присутні дивилися, як він тягне і штовхає співця до дверей.

— Його треба скарати! — оголосив пан Марвин Видзвін, коли бранця забрали. — Хай вилетить з Місячних Дверей услід за пані Лізою!

— І без язика, — додав пан Альбар Ройс. — Без того брехливого і насмішкуватого язика.

— О, я знаю, що поставився до нього занадто поблажливо, — винувато промовив Петир Баеліш. — Правду кажучи, мені його навіть шкода. Він учинив свій злочин з кохання.

— Хоч із кохання, а хоч із ненависті, — наполягав Видзвін, — але він має померти!

— Та однак недовго чекати, — буркнув князь Нестор похмуро. — Ніхто довго не сидить у небесних келіях. Його покличе блакить.

— Покличе, — погодився Петир Баеліш, — але чи відгукнеться Марільйон на поклик, знає лише він сам.

Петир махнув рукою, і стражники відчинили двері на дальньому кінці палати.

— Знаю, панове, як ви втомилися після сходження на цю гору. Для вас усіх приготувані помешкання на ніч, а в нижній палаті — наїдки та вино. Проведи гостей, Озвеле, і упевнися, що вони мають усе потрібне.

Він обернувся до Нестора Ройса.

— А ви, ясний пане, чи не приєднаєтеся до мене у світлиці за кухлем вина? Алейно, дорогенька, ходи з нами — наливатимеш.

У світлиці, де чекав глек вина, горіло невисоке полум’я в комині. «Вертоградське золоте.» Санса наповнила келиха князя Ройса, поки Петир ворушив дрова залізною коцюбою.

Князь Нестор усівся поблизу вогню.

— Це ще не кінець справи, — мовив він до Петира, наче не помічаючи присутності Санси. — Мій брат у перших має намір допитати співця особисто.

— Спижевий Йон мені не довіряє. — Петир відштовхнув убік одну з дровиняк.

— Він має намір з’явитися з загоном прибічників. До нього приєднається Симонд Храмин, не майте сумніву. Боюся, що й пані Тягнидуб.

— А також князь Видзвін, молодий князь Лович, Гортон Черленець. За ними слухняно прийдуть Дужий Сем Камінець, Толет, Шат, Джерелів, хтось із Корбреїв.

— Ви маєте надійні джерела. Хто з Корбреїв? Авжеж не князь Лионель?

— Ні, його брат. Пан Лин мене чомусь не любить.

— Лин Корбрей — небезпечна людина, — мовив князь Нестор з похмурою рішучістю. — Які ваші наміри? Що робитимете?

— А що я можу зробити, крім привітати їх, коли прийдуть?

Петир ще поворушив вогонь і відклав коцюбу.

— Мій брат у перших має намір прибрати вас із уряду наказного господаря.

— Якщо так, я його зупинити не в змозі. В мене тут залога у двадцять вояків. Князь Ройс та його друзі здатні зібрати двадцять тисяч.

Петир пішов до дубової скрині, що стояла під вікном.

— Спижевий Йон хай робить, що вважає за потрібне, — мовив він, стаючи на коліна. Тоді відчинив скриню, витяг звідти сувій пергамену і приніс його князеві Нестору. — Ласкавий пане. Ось запорука любові, яку плекала до вас моя пані дружина.

Санса дивилася, як Ройс розгортає сувій.

— Це… несподівано, пане мій.

Вона здригнулася, побачивши сльози у князя в очах.

— Несподівано, але аж ніяк не незаслужено. Моя пані поціновувала вас понад усіх інших значкових панів. Ви були каменем, на якому стояв її дім — так вона казала мені сама.

— Її каменем. — Князь Нестор зашарівся. — Вона так казала?

— І вельми часто. А оце, — Петир махнув рукою на пергамен, — доказ її слів.

— Це… це добре знати. Джон Арин справді цінував мою службу, я це знаю, але пані Ліза… вона мене зневажила, коли я приходив шукати її руки, і я боявся… — Князь Нестор насупив лоба, яким побігли борозни. — Бачу, тут печатка Аринів, але ж підпис…

— Пані Лізу вбили, перш ніж грамоту встигли подати їй на підпис. Тому підписав я, як наказний господар Долини. Знаю, саме таким було б її бажання.

— Зрозуміло. — Князь Нестор знову скрутив пергамен у сувій. — Ви… вірні своєму обов’язкові, пане мій. Та й у хоробрості вам не відмовиш. Дехто вважатиме цей привілей негідним і винуватитиме вас за нього. Адже титул Намісника Брами ніколи не був спадковим. Арини збудували Браму за тих часів, коли самі ще носили Соколиний Вінець і правили Долиною як королі. Гніздо було їхнім літнім стольцем, та коли починав падати сніг, увесь двір спускався донизу. Можна сказати, Місячна Брама — не менш королівський замок, ніж Соколине Гніздо.

— У Долині немає королів уже триста років, — зауважив