Читати книгу - "Пасажир"

— Те gusta?

То була наканина, несправжня водяна кобра, що водиться в аргентинських мочарищах. Чорна з позолотою. Не отруйна, але зараз, коли її добряче розлютили, шия в неї знай роздималася каптуром.

І ось гадюка вже за декілька сантиметрів од роззявленого рота бранця. Він застогнав і захарчав, безсило сіпаючись… Гадюка вигнулася, похитала трикутною головою, засичала і вкусила бранця за губу. Їй було страшно. Їй кортіло сховатися, заповзти у звичну темну і вогку шпарину…

— ТЕ GUSTA?

Чоловік ще намагався кричати, та крик застряв у його горлянці. Кат застромив йому гадюку в рота. Плазун спритно ковзнув у стравохід, сподіваючись знайти там притулок. Метрова гадюка, яка складалася з м’язів, луски і теплої крові, зникла в горлянці приреченого, умить задушивши його.

Анаїс закричала і прокинулася.

У кімнаті було тихо, чутно було тільки її хрипкий подих. Тиша і темрява. Де вона? Батьків голос звучав геть поруч. Те gusta? Їй навіть вчувалося гадюче сичання. Вона гикнула і заплакала. У голові був туман. У напівтемряві їй видавалося, наче вона бачить ціпок і черевики різної форми… Батькову кімнату…

Ні, це готельний номер. Вона в Біарріці. Вона провадить розслідування. Та проста думка завдала їй трохи полегкості. Однак марення не покидало її свідомості. Боліла щелепа, травмована розширювачем. У горлянці звивалася гадюка. Анаїс закашлялася і розтерла шию.

Разом із ясністю глузду повернулися і спогади.

Спогади, що мордували її щоночі. Вона намацала на тумбочці годинника. Її цікавив не час, а дата. 18 лютого 2010 року. Пора вже забути Кульгавого. Вона давно не дівчинка. Вона жінка. Вона поліцай.

У кімнаті було страшенно гаряче. Вона звелася, щоб перевірити електричного регулятора батареї, та не змогла вивільнитися з-під липкого простирадла. Невже це від поту? Анаїс засвітила нічника.

Ліжко було всеньке у крові.

Наступної миті вона збагнула чому. Руки. Подерті. Пошматовані. Геть у ранах. Вісім років вона їх не торкалася. І оце уві сні знову взялася до свого…

Якби в неї ще залишалися сили, вона заридала б. Але відразу ж увімкнулася логіка. Логіка поліцая. Чим це вона так почикрижила себе? Де знаряддя злочину? Вона пошукала в ліжку і знайшла у бганках простирадла уламок скла. Звела очі до вікна. Цілісіньке. Пішла до ванної кімнати. Віконце було розбите. На долівці повно друзок.

Вона кинула під ноги рушника, щоб не порізатися. Наблизилася до умивальниці. До неї повернувся автоматизм напівзабутих порухів. Вона пустила холодну воду і підставила під струмені покалічені руки. Заліпила рани туалетним папером — найліпшим засобом, щоб погамувати кров. Болю вона не відчувала. Вона геть нічого не відчувала. Точніше, почувалася добре. Як і було щоразу…

Вона обробила рани парфумами і забинтувала руки тасьмою того ж таки туалетного паперу. Символічно, посміхнулася вона подумки: лайно лайном.

Повернувшись до кімнати, вона здерла з ліжка простирадло, ковдру і покривало, зібгала все те у кім’ях і жбурнула додолу. Докази скоєного злочину. І раптом завмерла. Їй знову почувся голос з нічного марення — батьків голос. Те gusta?

Так ось чому вона калічила себе.

Вона мріяла кров’ю змити із себе огиду.

Відітнути себе від власного коріння.

Вона вмостилася на незаплямованому матраці, притулившись спиною до стіни і обнявши руками коліна. І заходилася розгойдуватися назад і вперед, мов навіженець, якого замкнули в палаті для скажених.

Вона молилася. Тихо, по-іспанському. Дивилася в одну точку і, хилитаючись, бездумно повторювала:

Padre nuestro, que esta´s en el cielo

Sanctificado sea tu nombre.

Venga a nosotros tu reino

Ha´gase tu voluntad en la tierra…[22]

О пів на восьму пролунав дзвоник. Усі до їдальні! І бігцем!

Януш пішов із усіма. Після сутички у вбиральні йому надали допомогу. Дали пігулку імодіуму, що зупинила пронос. Вислухали його свідчення. Він применшив значення тієї події, звівши її до сутички з іншими бурлаками. Та чергові не були легковіри. Вони запідозрили румунів. Януш заприсягнувся, що то були не вони. Його послали спати, пообіцявши, що завтра вранці запросять до директора для детальнішої розповіді. Найпевніше, у присутності поліції. Заснути він не зміг. Убивці у фірмових костюмах. Отой хомут. Глушник на пістолеті. Як вони вистежили його? Стежили від самісінького Біарріца? Хтось із нічліжки навів їх? Хто ж це міг зробити?

Та ніч дала йому бодай одну відповідь на його численні запитання. Після замаху в Ґетарі він ще сумнівався, що і йому загрожує небезпека. Більше в нього сумнівів не лишилося. Він у списку на ліквідацію.

Януш вирішив, що дремене удосвіта, сказати б, по-англійському, не прощаючись. Поліційного допиту йому не треба. Поки що він не збирався відновлювати контактів із цивілізованим світом, надто ж із поліцією. У комісаріаті напевне встигли порозсилати його фотографії. Серед іншого в доброчинні заклади на кшталт оцієї нічліжки й безплатних їдалень, де могли очікувати його появи. Отож, треба тікати. І хутчій.

Та браму нічліжки відмикали тільки о пів на дев’яту. Він замислено сидів над чашкою кави з куснем хліба, аж у їдальні знялася буча. Його сусіда за столом почав дригоніти. Потім затрясся ще один, який сидів за чотири столики від нього. Далі, ще дужче, затіпався бідолаха за сусіднім столиком. Корчі, дрижаки, цокотіння зубів — усе воно дедалі дужче охоплювало їх. На всіх присутніх у їдальні одночасно напала страшенна трясовиця.

Януш здогадався, в чому річ. Ті чоловіки й жінки понад вісім годин не мали в роті міцних напоїв. Їм не потрібна була кава з накладанцями. Їм потрібне було вино. Декотрі вчепилися у свої філіжанки. Інші корчились у конвульсіях, аж ніжки стільців дрібно стукотіли по долівці.

У клініці П’єра Жане безпритульні, яких підбирали вночі, уранці потерпали від того ж самого. Кожна їхня клітина жадала алкоголю, змушуючи тіло звиватися в корчах. Решта реготалася з них. І прозивала ту трясовицю «дрижажаками».

Януш озирнувся. Десь половина їдальні тряслася від спазмів. Друга половина реготалася, вигукуючи: «Дрижажаки! Дрижажаки!» Януш узяв свою тацю й підвівся. Колективний напад епілепсії ось-ось приведе сюди більшість працівників нічліжки. Ідеальний момент, щоб дременути відсіля.

Він поставив брудну філіжанку на стіл, аж його погукав незнайомий голос:

— Жанно?

Януш обернувся. Перед ним стояв куций чоловічок у чорній плетеній шапочці й пуховику, підперезаному простим мотузком. В очах сяяв вогник упізнавання. То було диво, якого він уже і сподіватися перестав.

— Жанно, це ти?

— Мене звати Януш.

— То я ж і кажу! Жанно. — Чоловічок зареготався. — Боже мій, ти що, геть із глузду зсунувся?

Януш промовчав.