Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

— І тільки за те…

— Одна з її дівчат, як виявилося, мала трипер. А це вже стаття про диверсію й зниження боєздатності.

— Я зрозумів, пане Кранмер, — Ярре виструнчився в стійці, яку вважав військовою. — Але ви від мене не відкараскаєтеся. Я ніякий не дефетист…

— Та хрін там ти щось зрозумів, і не перебивай мене, бо я ще не скінчив. Отой, останній на шибениці, отой, що вже добряче засмердівся, провинився лише в тому, що на розповідь шпигуна-провокатора відреагував криком: «Праві ви, пане, правильно говорите, усе воно як двічі два — чотири!» Тепер скажи, що ти зрозумів.

— Зрозумів я, — Ярре роззирнувся крадькома. — Буду обережним. Але… Пане Кранмер… Як воно насправді?..

Ґном також роззирнувся.

— Насправді, — сказав він тихо, — воно є так, що група армій «Центр» маршала Менно Коегорна йде на північ силами якихось ста тисяч жолдацтва. Насправді, якби не повстання у Вердені, вони вже були б тут. Насправді добре було б, якби дійшло до перемовин. Насправді Темерія й Реданія не мають сил, аби стримати Коегорна. Насправді не перед стратегічним рубежем Понтару.

— Річка Понтар, — прошепотів Ярре, — на північ від нас.

— Саме це я й хотів сказати. Але пам’ятай: про те краще мовчати.

— Буду обережним. А як уже буду в загоні, також мушу? Теж можу там натрапити на шпигуна?

— У лінійному відділі? Поблизу від лінії фронту? Скоріше ні. Шпигуни тому настільки старанні поза фронтом, бо бояться потрапити на фронт. До того ж, якби вішали кожного солдата, який бурчить, жаліється й матюкається, не було б кому воювати. Але писок, Ярре, завжди тримай стуленим. До стуленого — зваж на мої слова — ніколи жодна сралімуха не влетить. А зара’ ходімо, проведу тебе до комісії.

— Замовите там за мене слівце? — Ярре з надією глянув на ґнома. — Га? Пане Кранмер?

— От дурнуватий ти, писарчуку. Тут армія! Якби я за тебе говорив і тебе протегував, то наче б на спині тобі золотою ниткою вигаптував: «Роззява»! Ти б тоді життя в загоні не мав, хлопче.

— А до вас… — заблимав Ярре. — До вашого загону…

— Навіть про те не думай.

— Бо у вас, — гірко сказав хлопець, — тільки для ґномів місце є, правда? Не для мене, правда?

— Правда.

«Не для тебе, — подумав Денніс Кранмер. — Не для тебе, Ярре. Бо в мене є ще несплачені борги Неннеке. Тому хотів би я, щоб ти цілим із цієї війни повернувся. А Магакамський добровольчий гуфець, із ґномів сформований, з персон чужої й гіршої раси, завжди стануть посилати з найгіршими завданнями, на найважчі напрямки. Туди, звідки не повертаються. Туди, куди не послали б людей».

— Тож як тоді так зробити, — продовжив Ярре, нахмурений, — аби потрапити до доброго загону?

— А який же, по-твоєму, настільки надзвичайний, аби аж так туди прагнути?

Ярре відвернувся, почувши спів, що здіймався, наче хвиля припливу, що ріс, наче гримотіння грози, що швидко наближається. Спів голосний, гордовитий, міцний, твердий, наче сталь. Він уже чув такий спів.

Вуличкою від замку, колоною по три, їхав ступою загін кондотьєрів. На чолі його на сивому огирі під прикрашеною людськими черепами жердиною прямував командир, шпакуватий чолов’яга з орлиним носом і волоссям, зав’язаним у кінський хвіст, що спадав на обладунок.

— Адам «Адью» Панґратт, — пробурмотів Денніс Кранмер.

Спів кондотьєрів гримів, гудів, гуркотів. Контрапунктований дзвоном підков по бруківці, він сповнював вуличку аж до вершечків будинків, злітав над ними ген високо, у блакитне небо над містом:

Сліз не проллють ні коханки, ні жони,

Як землю в обійми ми приймем криваві,

Бо ми за дукати, як сонце червоні,

У бій ідемо жваво!

— Питаєте, який загін… — сказав Ярре, не в змозі відвести погляд від кавалеристів. — А хоч би й такий, як отой! У такому хотів би я…

— У кожного своя пісенька, — тихо обірвав його ґном. — І кожен по-своєму землю прийме в криваві обійми. Так, як випаде йому. І або заплачуть по ньому, або ні. На війні, писарчуку, тільки співається й марширується рівно та в строю рівно стоїться. А потім, у бою, кожному випадає те, що писано йому. Чи у Вільній Компанії «Адью» Панґратта, чи в піхоті, чи в таборах… Чи в блискучому обладунку й із червоним плюмажем, чи в лаптях та в кожусі завошивленому… Чи на жвавому джанеті, чи за щитом… Кожному своє. Як йому випаде! Ну, от і комісія, бачиш щит на входом? Туди тобі дорога, як ти жовніром стати надумав. Іди, Ярре. Бувай. Побачимося, як по всьому буде.

Ґном провів хлопця поглядом аж до того моменту, коли той зник у дверях корчми, зайнятої рекрутаційною комісією.

— Або й не побачимося, — додав стиха. — Не відомо ж бо, кому що писано. Що кому випаде.

* * *

— Кінно їздиш? З лука чи арбалета лупиш?

— Ні, пане комісар. Але вмію писати й каліграфувати, зокрема й Старші Руни… Знаю Старшу Мову…

— Мечем умієш? Зумієш зі списами?

— Ні, не зумію… Але я непогано рахую…

Комісар скривився й махнув рукою.

— Начитаний мудрагель! Який то вже за сьогодні? Виписати йому папір до бе-йо-пе, юначе. Жени з тим квитком на південний кінець міста, а потім за Маріборську браму, над озеро.

— Але…

— Та точно потрапиш. Наступний!

* * *

— Гей, Ярре! Гей! Почекай!

— Мельфі?

— Авжеж, саме я! — Бондарчук похитнувся, сперся на мур. — Я тутки, хе-хе!

— Що з тобою?

— Зі мною? А ніби що? Нічого! Трохи напився! Пив за погибель Нільфгарду! Ух, Ярре, я радий тебе бачити, бо думав, що десь я тебе, друже, загубив… Мій ти друже…

Ярре відступив, наче хто його вдарив. Від бондарчука відгонило не тільки дешевим пивом і ще дешевшою горілкою, а й цибулею, часником і кат його знає, чим іще. Відгонило страшенно.

— А де ж, — запитав він іронічно, — твоя найсвятіша компанія?

— Ти про Щупака? — скривився Мельфі. — То я тобі так скажу: пес би на нього сцяв! Знаєш, Ярре, думаю, що недобра він був людина.

— Браво. Швидко ти його розшифрував.

— А то! — Мельфі надувся, не зауваживши насмішки. — Стерігся він, але дідько там хто мене надурить! Знаю вже я, шо він там собі задумав! І навіщо сюди, до Визіми, приліз! Напевне, Ярре, вважаєш ти, шо він і ті його лобузи до війська, як і ми,