Читати книгу - "Код да Вінчі"

У лоні сім’я в ній лежить, в її рожевім тілі.

Він підійшов ближче до могили, оглянув її від низу до верху. «Якої ж кулі тут не вистачає?» Він намацав у кишені криптекс, ніби той міг підказати відповідь до загадки Соньєра із його мармурового виробу. «Лише п’ять літер відділяють мене від Грааля».

Дійшовши до кінця перегородки, він глибоко зітхнув і оглянув весь простір уздовж нефа до головного вівтаря. Його погляд упав на золочений вівтар, а потім далі, на гіда в пурпуровому одязі та на дві дуже знайомі постаті.

Ленґдон і Неве.

Учитель спокійно відступив на два кроки назад, за перегородку хорів. «Швидко ж вони». Швидше, ніж він міг собі уявити. Глибоко зітхнувши, він зважив свої можливості.

«Криптекс у мене».

Поклавши руку в кишеню, він намацав ще один предмет, який надав йому впевненості: маленький револьвер. Як він і очікував, металошукач абатства заревів, коли Учитель проходив його із захованим револьвером. Також, як він і очікував, охорона відступила, тільки-но Учитель обурено показав їм своє посвідчення особи. Його офіційний статус завжди викликав належну повагу.

Хоча Учитель сподівався розв’язати загадку самостійно й уникнути подальших ускладнень, прихід Ленґдона й Неве став бажаним варіантом розвитку подій. Він міг скористатися тим, до чого додумались вони. Зрештою, якщо Ленґдон розшифрував вірш і знайшов могилу, цілком імовірно припустити, що він додумався й про кулю. Треба лише як слід натиснути на нього.

Звичайно ж, не тут.

Десь подалі звідси.

Учитель згадав про маленьке оголошення, яке він побачив, коли заходив до абатства. Він умить зрозумів, куди варто заманити їх.

Єдине питання… як саме.

Розділ 76

Ленґдон і Софі повільно рухалися в бік північного крила. Вони й досі не знали, куди йти до могили Ньютона. Саркофаг був у ніші і не проглядався з їхньої позиції.

— Принаймні, тут нікого нема, — прошепотіла Софі.

Ленґдон кивнув, відчувши полегшення. Уся частина нефа біля могили Ньютона справді була порожньою.

— Я гляну, що там, — прошепотів він, — а ви побудьте тут у схованці, якщо раптом хтось…

Але Софі вийшла із затінку й рушила по проходу.

— …побачить нас… — Ленґдон зітхнув і заквапився до неї.

Перетнувши масивний неф по діагоналі, Ленґдон і Софі мовчки зупинилися біля майстерно спроектованої могили, яка враз виникла перед ними: чорний мармуровий саркофаг… лежача постать Ньютона… два крилатих хлопці… величезна піраміда… і величезна куля.

— Вам це ні про що не говорить? — спантеличено спитала Софі.

Ленґдон похитав головою, так само вражений.

— Здається, на ній вирізьблено якісь сузір’я, — сказала Софі.

Коли вони наблизились до ніші, Ленґдон відчув, як усе перед ним повільно попливло: вся могила Ньютона була вкрита кулями — зорями, кометами, планетами. «Шукайте кулю: місце їй у нього на могилі»? Це приблизно те саме, що шукати голку в копиці сіна. Він нахмурився. Єдиним зв’язком між планетами й Граалем, який Ленґдон міг собі уявити, була пентаграма Венери, і він уже приміряв пароль «Венера», «Venus», дорогою до церкви Темпл.

Софі рушила прямо до саркофага.

— «Богослов’я», — вимовила вона, прочитавши назву однієї з книг зі стосу, на які спирався Ньютон: «Хронологія», «Оптика», «Математичні начала натуральної філософії». — Вона обернулась до нього: — Тут ніяких аналогій?

Ленґдон підійшов ближче, замислившись над її запитанням.

— «Математичні начала» якось пов’язані з гравітаційним притяганням планет… які мають орбіти, але це, здається, далеко від нашої теми.

— А знаки зодіаку? — спитала Софі вказуючи на сузір’я й орбіти. — Ви з Тібінґом говорили про Риб та Водолія, пригадуєте?

«Кінець днів», — подумав Лонгдон.

— Кінець ери Риб і початок ери Водолія може бути тим часом, коли Пріорат планував явити світові документи Сангрил.

— Можливо, — сказала Софі, — плани Пріорату оголосити правду зашифровані в останньому рядку вірша?

У лоні сім’я в ній лежить, в її рожевім тілі.

— Гляньте! — вона завмерла, вражена, і схопила Ленґдона за руку, показуючи йому на верхню частину чорного мармурового саркофага, а потім зашепотіла, вказуючи на літери біля правої ноги Ньютона: — Хтось тут був.

Ленґдон не зрозумів її занепокоєння. Якийсь безтурботний турист міг будь-що написати вугільним олівцем біля Ньютонової ноги. Це нічого не означає. Ленґдон ступив ближче, щоб усе-таки прочитати той напис, але тільки-но він схилився над саркофагом і придивився до відполірованої мармурової поверхні, як тут же завмер. Вмить він зрозумів, чому так злякалася Софі.

На кришці саркофага біля ноги Ньютона поблискував ледь помітний напис вугільним олівцем:

Тібінґ у мене.

Ідіть через Чептер-Хауз,

південний вихід у міський сад.

Ленґдон двічі прочитав цей меседж, і його серце забилося сильніше: він подумав, що це, власне, добра новина. Значить, Лью живий. Але була ще одна причина.

— Вони, можливо, не знають пароля, — прошепотів він.

Софі кивнула. А то б навіщо їм себе виявляти?

— Вони можуть спробувати обміняти Лью на пароль.

— Або це пастка.

— Не думаю. Сад за стінами абатства. Там завжди багато людей, — похитав головою Ленґдон.

Одного разу Ленґдон був у знаменитому парку Коледж-Гарден — невеличкому саду, де росли фруктові дерева і трави, насадженому ще тоді, коли ченці самі виготовляли ліки. Розрекламований як сад із найстарішими фруктовими деревами у Великій Британії, Коледж-Гарден був популярним туристичним місцем, який відвідували, не заходячи до абатства.

— Я думаю, нам тим самим виказують довіру. Ми маємо почуватися в безпеці.

Проте Софі сумнівалася.

— Надворі? Де нема металошукачів?

Озирнувшись назад, на могилу, вкриту кулями, Ленґдон пошкодував, що досі не має хоч якоїсь ідеї стосовно пароля криптекса, чогось такого, що б давало їм можливість торгуватися. «Я втяг Лью в цю справу, тож я маю зробити все, щоб допомогти йому».

— Меседж каже іти через Чептер-Хауз до південного виходу, — сказала Софі. — Можливо, з того виходу ми зможемо оглянути сад? Тоді б ми оцінили ситуацію перед тим, як вийти і наразитися на небезпеку.

То була добра ідея. Ленґдон ледь пригадував Чептер-Хауз як величезний восьмикутний зал, де засідав британський парламент до того, як постала сучасна будівля парламенту. Ленґдон був там дуже давно, але пам’ятав, що туди можна пройти прямо звідси. Відійшовши від саркофага на кілька кроків, він глянув праворуч від хорів.

І побачив, як неподалік зяяв склепінчастий прохід із великою вивіскою.

СЮДИ:

МОНАСТИР

ДІМ ПАРОХА

КОЛЕДЖ-ХОЛ

МУЗЕЙ

ДАРОХРАНИЛЬНИЦЯ

КАПЛИЦЯ СЕН-ФЕЙТ

ЧЕПТЕР-ХАУЗ

Вони швидко побігли тим коридором, не помітивши під вивіскою маленького оголошення з перепрошенням за те, що деякі