read-books.club » Сучасна проза » Прислуга 📚 - Українською

Читати книгу - "Прислуга"

184
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Прислуга" автора Кетрін Стокетт. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 61 62 63 ... 128
Перейти на сторінку:
О, я майже забула, міс Скітер хоче прийти у вівторок увечері раніше, — додає Ейбілін, — приблизно о сьомій. Тоді тобі зручно?

— Боже, — видихаю я, знову починаючи дратуватись. — Що я роблю? Потрібно бути божевільною, щоб відкривати сердечні таємниці чорної раси білій жінці.

— Це ж просто міс Скітер, вона не така, як інші.

— Почуваюся, наче пліткую про себе за власною спиною, — говорю. — Я зустрічалася з міс Скітер принаймні п’ять разів. Мені від цього зовсім не легшає.

— Ти хочеш припинити це? — запитує Ейбілін. — Я не хочу, щоб ти робила це з примусу.

Я їй не відповідаю.

— Ти там ще є, Мінні? — запитує вона.

— Я просто… Я хочу, щоб наші діти мали краще життя, — пояснюю. — Але прикро приймати це від білої жінки.

— Їдемо на зібрання громади зі мною в середу. Більше про це поговоримо, — просить Ейбілін, злегка всміхаючись.

Я знаю, що Ейбілін не залишить це просто так. Зітхаю.

— Я вскочила в халепу. Гаразд?

— Із ким?

— Із Ширлі Бун, — зізнаюсь я. — На минулому зібранні всі склали руки й молилися, щоб чорним дозволили заходити до тих самих туалетів, що й білим, розмовляли про те, що ми також зможемо сидіти на стільцях у «Вулворт» і ніхто не заперечуватиме, усі всміхалися так, неначе цей світ уже став світлим новим місцем, і в мене… в мене дещо вихопилось. Я сказала Ширлі Бун, що її задниця однаково не поміститься на жоден стілець у «Вулворт».

— І що ж відповіла Ширлі?

Я витиснула із себе голосом моєї вчительки:

— Якщо ти не спроможна промовити хоч щось хороше, краще не кажи нічого.

Коли ми дістаємося до її будинку, дивлюся на Ейбілін. Вона так намагається погамувати в собі сміх, що аж стає пурпуровою.

— Це не смішно, — кидаю я.

— Я рада, що ти мій друг, Мінні Джексон. — І вона довго й міцно обіймає мене, допоки я не закочую очі й не нагадую, що мушу йти.

Іду собі далі, звертаю за ріг. Я не хочу, щоб про це знала Ейбілін. Я не хочу, щоб хоч хтось дізнався, які потрібні мені ці історії міс Скітер. Зараз, коли я більше не можу приходити на зібрання Ширлі Бун, це все, що в мене є. І я не говорю, що зустрічі з міс Скітер — це розваги. Щоразу, коли ми зустрічаємось, я скаржуся. Вистогную. Божеволію, влаштовую сцени. Але ось у чому суть — я люблю розповідати свої історії. Почуваюся так, ніби і я щось роблю для громади. Коли покидаю її, бетон у моїх грудях легшає, тане, і я спроможна дихати вільно кілька днів.

І я знаю, що є чимало інших «чорних» речей, які я можу робити, крім того, що розповідати історії для міс Скітер чи ходити на зібрання Ширлі Бун, — це масові мітинги у місті, марші у Бірмінгемі, з’їзди щодо голосування за громадянські права. Але правда в тому, що мені байдуже до голосування. Мені байдуже, чи зможу я їсти за одним столом із білими. Та мені зовсім не байдуже, що через десять років якась біла жінка називатиме моїх дівчаток брудними та звинуватить їх у крадіжці срібла.

Удома того вечора тушкую масляні боби, шинка вже на пательні.

— Кіндро, поклич усіх сюди, — звертаюсь я до своєї шестирічної донечки. — Їжа готова.

— Ве-е-че-е-р-я-я! — верещить Кіндра, не відступивши й дюйма з місця, де стоїть.

— Сходи й поклич свого татка так, як потрібно, — кричу я. — Що я тобі казала про лемент у моєму будинку?

Кіндра витріщає на мене свої очі так, ніби я щойно попросила її скоїти найдурнішу річ у житті. Вона гупає ногами дорогою до вітальні.

— Ве-е-че-е-р-я-я!

— Кіндро!

Кухня — це єдина кімната в будинку, де ми поміщаємося всі разом. Інші облаштовано під спальні. Моя з Лероєм кімната в задній частині. Біля неї маленька кімнатка для Лероя-молодшого та Бенні. Передня вітальня — це спальня для Феліції, Шуґар і Кіндри. Тому все, що залишається, це кухня. Навіть якщо надворі неймовірний холод, наші задні двері завжди відчинено, а зачинено лише легкі скляні літні двері (щоб не залітали мухи). Постійно чутно гамір дітей, гуркіт авто, сусідів і гавкіт собак.

Заходить Лерой і сідає за стіл поряд із семирічним Бенні. Феліція наповнює склянки молоком чи водою. Кіндра несе тарілку з бобами й шинкою татусеві та йде назад до плити, щоб узяти ще. Я даю їй в руки наступну.

— Ця буде для Бенні, — говорю я.

— Бенні, встань і допоможи мамі, — каже Лерой.

— У Бенні астма. Йому не варто нічого робити, — та мій солоденький хлопчик усе-таки встає й бере в Кіндри тарілку. Мої діти вміють працювати.

Вони сидять за столом усі, крім мене. Троє дітей сьогодні вдома. Лерой-молодший, старшокласник у «Леньє Гай», розфасовує овочі у «Джитні». Це крамниця для білих по сусідству з домом міс Гіллі. Шуґар, моя найстарша дівчинка (вона в десятому класі) наглядає за дітьми нашої сусідки Таллули, що працює допізна. Коли Шуґар закінчує, то повертається додому та відвозить свого татка на нічну зміну на трубному заводі, тоді забирає Лероя-молодшого з крамниці. Лерой-старший під’їде з роботи з чоловіком Таллули о четвертій ранку. Так усе працює.

Лерой їсть, але його очі у «Джексон Джорнал», поруч із тарілкою. Після сну він не надто приязний. Заглядаю в газету й бачу в новинах на першій сторінці страйкарів у «Браунз Драґ Стор». Це не група Ширлі, це люди з Ґрінвуда. Зграйка білих підлітків стоїть позаду п’ятьох протестувальників, які сидять на стільцях, глузує з них, б’є кулаками, ллє кетчуп, гірчицю та сіль на їхні голови.

— Як вони так можуть? — Феліція вказує на зображення. — Просто сидять і не дають здачі.

— Це те, що вони мають робити, — говорить Лерой.

— Я почуваюсь обпльованою, спостерігаючи все це, — кажу.

— Поговоримо про це пізніше, — Лерой згинає газету вчетверо та запихає під стегно.

Феліція не надто тихо мовить до Бенні:

— Добре, що на одному з тих стільців не було мами. Бо ті білі залишились би без зубів.

— І мама опинилася б у в’язниці Парчман, — відповідає Бенні, щоб усі почули.

Кіндра вперлася рукою в бік.

— Ну-ну. Нікому не вдасться посадити мою маму до в’язниці. Я битиму цих білих палицею до крові.

Лерой свариться на них пальцем.

— Я не хочу чути жодного слова про це поза межами нашого будинку. Це надто небезпечно. Ти чуєш мене, Бенні? Феліціє? — тоді він показує пальцем на Кіндру. — Ти чуєш мене?

Бенні та Феліція кивають головами, втупившись у свої тарілки. Мені шкода, що я почала це все, тому зиркаю на Кіндру з виглядом «Будь тихо!» Але маленька міс Не-Тягни-За-Язик стукає виделкою по столі, вилазить на стілець:

— Я ненавиджу білих людей! І збираюся розповісти це всім, якщо захочу!

Я кидаюся за нею в коридор, доганяю й тягну назад, до столу.

— Мені дуже шкода, татусю, — перепрошує Феліція (вона така хороша, що щоразу бере на себе чиюсь провину). — І я пригляну за Кіндрою. Вона ще маленька

1 ... 61 62 63 ... 128
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прислуга», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Прислуга"