read-books.club » Сучасна проза » Прислуга 📚 - Українською

Читати книгу - "Прислуга"

184
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Прислуга" автора Кетрін Стокетт. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 60 61 62 ... 128
Перейти на сторінку:
благаючи, щоб він ніколи не задзвонив.

Наступного ранку, коли я заходжу, щоб розпочати роботу, міс Селія виходить зі своєї спальні. Гадаю, вона збирається непомітно пробратися нагору, оскільки почала це робити знову. Проте згодом я чую її голос на кухні, вона розмовляє по телефону, питає про міс Гіллі. Мені знову стає дуже-дуже погано.

— Я просто зателефонувала ще раз, щоб дізнатися, як щодо гри в покер разом, — промовляє вона якомога бадьорішим голосом, а я не рухаюся, доки не розумію, що це Юл Мей, служниця міс Гіллі, відповідає їй, а не сама міс Гіллі. Міс Селія надиктовує по літерах свій номер телефону чітко, немов дзвіночок, — Емерсон, два — шість — шість — нуль — дев’ять.

А десь за півхвилини вона набирає інший номер із того свого дурнуватого аркушика, наче це вже стало її звичкою, бо вона проробляє те саме щодня. Я знаю, що це за список, — це інформаційний вісник із Жіночої Ліги, який, судячи з його вигляду, вона знайшла десь на автостоянці того жіночого клубу. Він шерехатий, як наждак, і зім’ятий, ніби пройшов крізь шторм потому, як випав із чиєїсь записної книжки.

І до цього часу ніхто з тих дівчат так і не перетелефонував їй, хоча щоразу, коли дзвонить телефон, вона кидається до нього так, як собачка на єнота. Одначе це завжди містер Джонні.

— Гаразд… просто… скажіть їй, що я знову телефонувала, — говорить міс Селія у слухавку.

Я чую, як вона кладе слухавку. Справді легесенько. Якби мені не було байдуже (хоч це не так), я б їй сказала, що ті жінки того не варті.

— Ті жінки того не варті, міс Селіє, — чую я свій голос. Але вона вдає, що не розчула мене. Вона просто йде до спальні й зачиняє за собою двері.

Я думаю про те, щоб постукати, запитати, чи їй нічого не потрібно, та в мене є багато інших, важливіших, речей для клопотів, ніж те, чи виграла міс Селія в тому проклятому змаганні з популярності. Наприклад, про Медгара Еверса, застреленого біля власних дверей; і про Феліцію, що вже випрошує водійські права, а їй тільки п’ятнадцять, вона хороша дівчинка, та я була не набагато старшою від неї, коли завагітніла Лероєм-молодшим. І з «б’юїком» щось потрібно робити. І на додаток до цього всього я ще маю хвилюватися про міс Скітер та її історії.

Наприкінці червня гаряча хвиля десь біля сотні градусів накриває місто й завмирає. Неначе грілка тріскає над районом для темношкірих, роблячи тим самим температуру там на десять градусів гіршою, ніж у всьому Джексоні. Стає так спекотно, що рудий півень містера Данна проходить у мої двері та вмощується перед моїм кухонним вентилятором. Я заходжу й бачу, що він дивиться на мене з виразом «Леді, я нікуди звідси не піду». Йому краще добряче дістати віником, ніж повертатись у цей абсурд.

За межами округу Медісон спека офіційно перетворює міс Селію на найлінивішу людину в Сполучених Штатах. Вона не виходить навіть до поштової скриньки по пошту. Я мушу це робити сама. Для міс Селії вже занадто гаряче просто сидіти надворі перед басейном. І це також створює для мене проблему.

Я думаю, що якби Господь планував, щоби білі та чорні люди перебували так близько майже весь день, він би створив нас дальтоніками. І доки міс Селія всміхається «Доброго ранку» й «рада бачити», я розмірковую, як їй вдалося стільки прожити, не відаючи, де накреслено межі. Тобто коли шльондра надзвонює дамочкам із Ліги, це вже погано. Проте вона ще й сідає та обідає разом зі мною щодня, відколи я почала в неї працювати. Я не маю на увазі в одній кімнаті, а маю на увазі, що за тим самим столом. Тим маленьким, що під вікном. Кожна біла жінка, на яку я коли-небудь працювала, їла у вітальні, подалі від чорної прислуги. І я вважала це нормальним.

— Але чому? Я не хочу їсти там, наодинці, коли можу їсти тут, із тобою, — торочить міс Селія. Я навіть не намагалась їй це пояснити. Є так багато речей, які міс Селія просто відверто ігнорує.

Усі інші білі жінки також знають, що існує період місяця, коли з Мінні розмовляти не можна. Навіть міс Волтер знала напевне, коли Мінні-метр перегрівався. Вона відчувала запах карамельного печива і цукрової тростини просто за дверима. Тоді не дозволяла приходити навіть міс Гіллі.

Минулого тижня масло й цукор наповнили весь будинок міс Селії ароматом Різдва, попри те, що надворі стояв спекотний червневий день. Я була напружена, як завжди, перетворюючи цукор на карамель. Тричі її попросила, дуже ввічливо, щоб я зробила це сама, але вона все ж захотіла бути там, зі мною. Сказала, що їй стало дуже самотньо сидіти самій у кімнаті весь день.

Я намагалась ігнорувати її, та проблема полягає в тому, що я мушу говорити сама до себе, коли роблю карамельний торт, інакше надто нервую.

Я говорю:

— Найгарячіший день в історії червня. На вулиці сто чотири градуси.

Вона відповідає:

— Ти маєш кондиціонер? Дякувати Богу, у нас він зараз є, бо я виросла без цього й розумію, як це, коли тобі дуже гаряче.

Я їй кажу:

— Я не можу дозволити собі кондиціонер. Такі речі пожирають грошики, як американські довгоносики бавовну. — Я починаю інтенсивніше помішувати, бо на поверхні з’явився золотистий колір, а це момент, коли потрібно справді пильнувати карамель. Додаю: — Ми вже запізнилися з рахунком за світло. — Бо не думаю про це. А знаєте, що вона мені відповіла? Вона видала:

— О, Мінні, як би я хотіла позичити тобі гроші, але Джонні останнім часом ставить дивні запитання.

То я повернулася, щоб пояснити їй, що щоразу, коли негри скаржаться на дороговизну життя, це не означає, що вони просять гроші. Та не встигла й слово мовити, як спалила ту кляту карамель.

Під час недільної служби в церкві Ширлі Бун стає перед парафіянами. Її губи майорять, як прапор, коли вона нагадує нам, що наступні збори громади пройдуть у середу ввечері, де ми обговоримо сидячий бунт у кафе «Вулворт» на Емайт-стрит. Настирлива Ширлі тицяє в нас пальцем, говорячи:

— Зібрання відбудеться о сьомій, тому не запізнюйтеся. Жодних вибачень!

Вона нагадує мені огрядну білу жахливу шкільну вчительку. З тих, із якими ніхто й ніколи не хоче одружуватись.

— Прийдеш у середу? — запитує Ейбілін. Ми повертаємось додому в саму спеку, о третій годині. У мене в кулаці затиснуто «похоронне» віяло. Я махаю ним так швидко, що, здається, ніби воно з моторчиком.

— Не маю часу, — відповідаю.

— Ти хочеш, щоб я знову йшла сама? Ходімо, я принесу трохи імбирних пряників і трохи…

— Я ж сказала, що не можу прийти.

Ейбілін киває.

— Тоді нічого, — вона продовжує йти.

— Бенні… може знову мати напад астми. Я не хочу залишати його самого.

— М-м-м-м, — тягне Ейбілін. — Повідомиш мені справжню причину, коли будеш готова.

Ми повертаємо на Ґессам, обминаємо автомобіль, який помер від теплового удару посеред дороги.

1 ... 60 61 62 ... 128
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прислуга», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Прислуга"