Читати книгу - "Карпатське танго"

Привітно всміхаюся до пані Кармеліти.

– Усе буде добре, от побачите, – промовляю з легким напівпоклоном.

Сеньйора Кармеліта зітхає.

– Сподіваюся. Бо чогось усе життя переконуюся, що чоловіки брешуть, як собаки – на повний місяць.

Вона відверта до безпардонності. Точно відчуває за спиною тінь свого наркобарона з автоматом. Та усміхнений дон Сілва завжди знаходить аргументи потрібного рівня інтелектуальності:

– Ну, як уже говорити за собак, то моя мама казала колись, що всіх чоловіків потрібно час від часу відпускати на свободу. А то, каже, буде, як із тим псом, що роками був на прив’язі: зірветься й пропаде навіки…

– Та й чоловіки в білих халатах зовсім не брехуни, сеньйоро Кармеліто, – запевняю. – А до всіх решти просто треба мати імунітет. Фокусники й клоуни в цирку теж брешуть, а людям подобається.

– Бо жінки того й хочуть, – підтримує мене лікар Алваро. – Весь час питають: «Чи я вродлива? Чи я худа? Чи ти мене кохаєш? Чи я смачно готую?» Що, хтось сам собі ворог, щоб відповісти «ні»? Від того й усі проблеми.

– Та й якби брехні не було, ніхто й заміж не виходив би й не одружувався. Уявіть, що замість «Як гарно ти виглядаєш» раптом можна було б почути «Ти якась прим’ята сьогодні…» чи «Любий, у тебе волосся з носа стирчить».

Кармеліта дивиться на мене й заливисто сміється. Лікар Алваро і я теж сміємося: задоволена й розслаблена пацієнтка – це пацієнтка, готова до операції. Її живіт нагадує товстий фартушок із білими післяпологовими розтяжками. Четверо дітей, порушення гормонального фону й продуктові інвестиції кардинально змінили початковий задум природи. Уважно спостерігаю за тим, як мій шеф робить розмітку маркером на животі. Тепер це операційне поле нашого бою за красу Кармеліти. Роботу розпочинає анестезіолог. Лікар Алваро робить невеликий розріз, вводить довгу трубку насоса під шкіру, вправно проштрикує нею жировий прошарок у горизонтальній площині. Вмикаємо відсмоктування жиру. Жовто-червона драглиста субстанція повільно наповнює скляний циліндр.

– Два з половиною літри. Більше з неї не варто тягнути… – заклопотано промовляє Алваро, спостерігаючи за позначками на жирозбірнику. – З ліпосакцією, Андре, абдомінопластика дає кращий результат. Ти, до речі, спостерігай за роботою моєї руки. Музиканти й кишенькові злодії – найближчі родичі хірургів, – кидає на мене ясний погляд колега.

Тепер настав час для недоладного обвислого фартушка. Уважно слідкую за відточеними рухами Алваро. Дивно, наскільки вправні й швидкі його коротенькі пальці. Лікар робить розріз по лінії зони бікіні й підвертає шкіру.

– Кетгут, – командує Алваро.

Він зшиває й зменшує проміжки між розтягнутими пологами м’язами передньої стінки черевної порожнини.

– Я колись гарно вишивав… Спасибі моїй мамі. – Очі лікаря Сілви сміються поверх пов’язки. – Тепер ти, Андре. Ну ж бо, відрізай шкіру по намічених лініях.

Відтак обережно вирізаємо зону пупка й поміщаємо його вище, на нове місце. У дві руки накладаємо акуратні шви. Алваро задоволений.

– Схоже, і твоя мама вчила тебе вишивання.

– Так, пробувала… Але далеко та справа не пішла. А от у стоматології зашити розріз на яснах… Повірте, це важче, ніж тут.

Акуратно проводжу голку через товсту й слизьку шкіру. Анестезіолог подає голос:

– У вас зовсім небагато часу залишилося.

– А нам його вже й небагато треба… – Руки Алваро починають нагадувати руки фокусника. Він швидко й вправно робить останні стібки, прибирає всі інструменти, відходить убік і милується, як у художньому музеї, своєю роботою.

– Ти глянь, Андре: молоденька маракуйя! – захоплено потирає руки. – Щоправда, для повної схожості їй би ще й вагінопластику зробити… Ну, потім побачимо… Як тобі? – переводить погляд на мене.

– Мені сподобалося, пане Алваро. Я дуже вдячний вам. – Потискую руку своєму наставникові.

– Мені теж приємно було працювати з тобою, лікарю Андре. Коли повториш зо двадцять таких ось операцій, буду спокійний за твою підготовку. Тепер сієста. Ми її заслужили.

Ну що ж, сієста – то святе. Час найбільшої спеки, коли все живе падає з дерев перестиглою грушею в тінь. Зайва активність тоді шкодить усім. Спокій, сон чи невеличка прогулянка розуму…

Увечері телефоную Ізабель:

– Привіт, мої любі! Як ви там?

– Привіт, Андрі! – Голос дружини втомлений. Вона чомусь покашлює. – Добре ми, добре. Трохи важко без тебе. І діти сумують. Марія в школі побилася…

– Овва! З ким? Через що? – не можу стримати здивування.

– Татусю, привіт… Я була права! Ти сам казав бути бійцем, – торохкотить мала в слухавку. – Я заступилася за свою подружку Софі. Хлопці назвали її товстою свинею. А вона так плакала! У неї буде травма дитинства!

– Ти молодець, Маріє! – заспокоюю доньку.

– Тату, тату, а мене вчителька в школі похвалила! – проривається голос Домініка. – А дядько Ґільєрмо на вихідні візьме мене в гори!

– Ти теж боєць, Домініку! В Україні про таких кажуть «козак»!

– А в Гондурасі, тату?

– Ти… ти справжній вождь Лемпіра!

Мені раптом дуже хочеться повернутися до своєї сім’ї, аж до болісного щему всередині. Не треба викохувати того в собі…

– Дайте слухавку мамі… Ізабель, я дуже всіх вас люблю… Скоро тут буде карнавал – я куплю нам квитки, гаразд?

– Це майже чотири години польоту, – вагається дружина.

– Люба… Один самотній чоловік на великій відстані весь час думає про тебе… Ну дуже самотній…

– Гаразд. Мені подобається твій благальний голос. Приїдемо, – обіцяє Ізабель. – Ми розвіємо самотність того чоловіка. І Ґільєрмо з Кончітою приїдуть. Але місця мають бути найкращі!

Середина лютого. Спе-е-е-ка-а-а… Неймовірна-а-а-а… Її не полегшує навіть пасат з Атлантики. Температуру підсилюють сотні тисяч туристів з усього світу. Їхні розпечені тіла випромінюють не менш палке бажання пізнати найспокусливішу, найкрасивішу у своїй гріховній відвертості традицію карнавалу в Ріо-де-Жанейро. Фієста-а-а! Лише частини двадцятого століття Бразилії вистачило, щоб місцеві веселі театралізовані бійки тухлими яйцями під час зустрічі Великого посту перетворилися на кількаденне костюмоване буйство танців, музики й людської плоті. Яке там тривіальне «Бувай, м’ясо!»… Уже як довгі сорок днів до Великодня і стримувати свої апетит та пристрасть, і поводитися, як кастрований представник чернечого ордену, то треба наостанок так нагрішити, щоб кожен день із сорока наступних було чим потішити і пам’ять, і язик, і настрій.

Португальська традиція передсвяткового бешкету замісила в Бразилії круте тісто із соковитими барвами африканської матриці й тваринним ідолопоклонством індіанців. Самбодром – велетенська сімсотметрова