Читати книгу - "Сестри крові"

Ми обнялися з Анрієтою, вона поцілувала мене у вухо, бо мармиза моя все ще була вимащена. Я побачила на її грудях мідну пластину, на якій щось було викарбувано.

— Що це в тебе таке? — запитала я.

— Це? Моя перепустка. Там татарською написано, щоб мене пропускали всюди. А ще маю ґлейт полковника Виговського.

— Я тобі віддам свій перстень у Львові.

— Не треба. Я тут знайшла покровителя — їхнього полковника Головацького. То він мені цілу жменю того добра насипав. Ви що — хочете до міста? Ви ніяк туди не потрапите. Краще тримайтеся мене. Я вас можу провести через татарський і козацький табори, але не через селюцький.

— І що ти тут робиш? — запитала я.

— Чекаю, поки проспляться наші. Напилися з козаками меду й не можуть встати.

— Алонсо ходить.

— Пив менше.

— То як, ви знайшли Хуана?

— Знайшли й не знайшли. Він був у Хмельницького. Домовився, щоб найняти козаків. Там зустрівся з доктором Йоганом Калькбреннером, до якого я, власне, маю важливу справу. Йоган запросив його до свого палацу. Десь отам, — махнула вона рукою на північний схід. — Не знаю, які в них інтереси.

— Зараз палац штурмують повстанці й татари, — сказала я. — Вони в небезпеці.

— Ти знаєш, як туди дістатися?

— Знаю.

Ми відійшли набік, подалі від татарського табору, й зупинилися біля шатра з іспанським стягом.

— Тут наші сплять, — пояснила Анрієта. — А ви сядьте збоку під тим дубом і зачекайте, принесу вам їсти.

Вона відійшла, ми розташувалися на траві. Неподалік гудів роєм табір повстанців. Йшли торги, брязкала зброя, лунали п’яні вигуки. Хтось закликав штурмувати місто, інший кричав на нього, що гетьман заборонив, а той відповідав: «Що мені гетьман? Я сам собі гетьман!», а його підтримували десятки інших голосів. Їм усе ще мало було крові, вони прагнули пити її і пити. Каспер і Айзек розляглися в тіні й дрімали. Я сиділа, обгорнувши коліна руками, і думала, що мені далі робити. Мабуть, варто було б потрапити до Хмельницького й попередити принца. Раптом біля мене виросла чиясь висока постать. Я підвела голову — Марко Проклятий. До пояса мав почеплений мішок.

— Ти хто? — запитав він, приглядаючись до мене.

— Я з села.

— А я думаю, з міста. І щось ти мені, хлопче, наче по знаку. Ану підведись.

Я без особливого бажання підвелася й зиркнула на Марка. Мені здавалося, що моє замурзане обличчя не так просто розпізнати. Але Марко не відступив:

— Ану-ну, повернися, синку! Цур тобі, який же ти чудний! А щоб же я тричі ляхом став, коли се не ти, Лоренцо!

— Та я.

— Та ти ж наче в Ґданську зостався. Хіба ні?

— Та от потягнуло мене до Львова.

— А тут що робиш?

— Татари мене схопили. А одна добра душа викупила.

— Е-е, то ти, бісова душа, мабуть, по той бік був, га? Із нами воював? Випадає, ми вороги?

— Випадає, так.

— А бодай же тебе несвітський сором побив! І багато ж ти наших уколошкав своєю шпадою?

— Козаків? Жодного.

— Бре!

— А от і не бре.

— Забожися.

— І забожуся. Я й не бачив їх. То ж не вони замок штурмували.

— A-а... ба й справді — сама татарва та селюхи. І чого ти ото стовбичиш? Чекаєш, поки тебе який татарин знову на аркан вхопить?

— Чекаємо, що нам їсти принесуть.

— З отими-о? — кивнув на Каспера та Айзека, які вже хропли. — Ті теж з тобою були?

— Були. А як капітан Марко?

— Живий, здоровий. Мабуть, утішився б, побачивши тебе. Думаємо, скоро знову на море. А ви куди?

— Мені до палацу треба на Знесінні. Ходімо зі мною. Добре діло зробиш. Там зараз іспанський принц. Треба його попередити, що на нього вбивців наслано.

— А за що ж його хочуть убить?

— Бо він збирається найняти козацьке військо, щоб скинути свого батька з трону.

— Тю! То осе я маю тобі помагать, щоб хтось рідного батька убив? А бодай ти лиха не знав, аби я ще й такий гріх на душу взяв!

— Не гріх. Як поможеш йому, то присяйбо, що почуєш, як ще один ланцюг з тебе впав.

— Бре!

— А от і не бре!

Марко почіхав гамалик широкою п’ятірнею і задумався. Тут саме надійшла Анрієта, її супроводжував козак з кошиком. Анрієта розстелила полотнину, а козак виклав на неї загорнутий в лопухи шмат печеного м’яса, хліб, огірки й цибулю та ще й бутлик пива. Каспер і Айзек миттю прокинулися, занюхавши їжу. Козак із кошиком пішов. Анрієта глянула на Марка й запитала в мене:

— А це що за одоробло?

— Старий знайомий. Тільки він не знає, що я жінка.

Розмовляли ми, звісно, по-німецькому, тож Марко тільки очима кліпав. Анрієта витягла ножа й стала різати м’ясо й хліб.

— Чого він стовбичить? Хай сідає біля нас.

— Сідай біля нас, Марку, — запросила я його.

— Та ні, я вже їв. А що... справді з мене за те діло ланцюг спаде?

— Як у Бога вірю!

— То добре, піду за своїм мечем, — сказав він, але раптом завагався і запитав у мене: — А скажи, чи то правда, що під час облоги ляхи кликали українців до криниці в бернардинському монастирі? Буцім для того, щоб роздати їм хліб, а насправді лоби їм втинали та скидали у тую криницю. Га?

— Марку, — зітхнула я. — Той, хто пустив таку чутку, несповна розуму. Подумай сам, чи можливо, щоб хтось нищив криницю в обложеному місті та ще й тоді, як водогінні рури пошкоджено? Та ж після того уже ніхто тією криницею не скористався б.

— Ба й справді... — нарешті він потюпав до козацького табору.

За їжею я помітила, як Каспер любується Анрієтою, а вона теж кидає на нього зацікавлені позирки. Знала б вона, хто він! Але, може, це нам і на руку. Коли ми перекусили, я запитала:

— Анрієто, до міста ми потрапити зараз не можемо, але можемо з тобою піти до палацу Йогана. Отой козак, з яким я щойно розмовляла, теж піде