Читати книгу - "Сестри крові"

— Я русин! — гукала я.

— Недойшлий ти русин, — заперечив козак і штурхнув у плечі.

Наші ноги ковзали в струмках крові, що стікали від воріт жолобками, а переповнивши їх, розтікалися по горі, перетворюючи землю на м’яке грязьке місиво. Довкола лежали трупи й важкопоранені, трупи дивилися мертвими очима в небо, поранені стогнали й просили води. Внизу уже назбиралося чимало полонених, і відбувався жвавий торг. Козак гукнув якомусь татаринові:

— Кардасім! А дай мені свою кульбаку, то дістанеш оцю собаку. Постріляв твоїх з лука немало та й наших трохи.

З юрби татар вихопився кудлатий Кардасім, кинув оком на мене, відчепив мою шпагу разом із поясом, уважно її роздивився і буркнув:

— Добре, беру. Прийдеш за кульбакою до шатра.

Вдарили по руках, і татарин поволік мене за обривок аркана до табору. Я поглянула у бік Львова, на мурах стояли захисники й стежили зі смутком, як женуть в ясир безборонних передміщан. Нічого дешевшого не було в ті дні за людське життя, полонених продавали й перепродували часом за жменю тютюну. Незабаром я опинилася у татарському таборі серед таких самих бідолах, як і я. Погода була тепла, почалося бабине літо, ми сиділи на пожухлій траві, кожен у своїй задумі. До мене долучилися Айзек із Каспером, їх дорогою добряче потовкли, бо мали синці. Від смерті їх порятували татари, воліючи добре продати.

— Шкода мого меча... та й не мій він, а магістрацький, — журився Каспер.

— А мої вила? — зітхав Айзек. — Я ж їх так нагострив, що можна ними галушки їсти.

— У кого твій меч? — запитала я.

— Оно в того кудлача, що сидить на колоді й щось жере.

— То це Кардасім, він і мене полонив і шпагу мою забрав. Певно, кохається в добрій зброї.

— За зброю можна теж щось вторгувати, — сказав Каспер.

— Ото час настав гидкий... — промовив Айзек. — Будь-який приблуда, від якого смердить, почувається героєм, бо має шаблю і може вбити кого захоче, а як не вбити, то пограбувати чи зґвалтувати. І мало цього, він цим пишається, що своєю рукою стільки невинних голів згубив, не лякаючись за те Божої кари.

— А чого ж йому лякатися, — сказав Каспер, — адже він вважає, що не міг Богові зробити більшої шани, як, ляцьке плем’я вибивши, визволити з нього руську землю. Тому всюди лежить повно людських тіл, як телят посічених.

— І так вони визволяли руську землю, що спустошили її гірше татарви, — встряв гармаш із Високого замку, що сидів біля нас. — Убивали брати братів, а сини батьків. Деякі селяни з околиць до них приставали й теж грабували. Ті самі, що ходили з нами на відпуст, з ким ми по корчмах засідали, з ким кумалися і співали, вони нас радо татарві продавали. А кому сплюндровані церкви зосталися?

Каспер зиркнув у бік передмістя, над яким здіймався дим.

— Тепер уже не людям, а хіба горобцям...

— Безглузда війна, — погодилася я, — ніхто з неї не вийде переможцем.

— Я ото дивлюся на тебе, Айзеку, — сказав Каспер, — і думаю: за що ти воюєш? Невже, як і ми, за вітчизну?

Айзек похитав головою.

— Жид не має вітчизни. Жид має тільки той край, у якому живе. Він його або вибирає, або купує... Не цілий край, а йно шмат того краю. Та чи любить він таку вітчизну? Певно, що так. Але не так, як ви. Бо не любить як матір, а любить як мачуху. А мачуху деколи й ненавидять... Але знаєш... — він замріяно подивився кудись у далечінь, де виднілися вкриті лісом пагорби, — насправді дуже хочеться любити по-справжньому, тужити на відстані, у тривалій мандрівці чужиною і тішитися, коли повертаєшся. А тоді й померти за таку вітчизну не шкода.

Раптом я побачила не кого-небудь, а мого знайомого іспанця Алонсо, біля нього крутився грубенький курдупель, видно, перекладач. Вони проминули нас і зникли в селянському таборі за возами. Що йому тут треба? А де решта іспанців?

Їсти нам не давали, але поставили діжку з водою, набраною з річки. Татарин з нагайкою стежив, щоб не йшли пити безладною купою, і нещадно лупцював надто спраглих. Власне, коли я пила воду, помітила Анрієту за кілька кроків від себе. Була вбрана в чоловічий одяг, волосся сховане під широким чорним капелюхом. На жаль, вона не дивилася в мій бік. Я загукала до неї, а татарин хвацько оперіщив мене нагайкою. Та в мене виходу не було, я знову покликала її, і знову нагайка пригостила мене, а я вже тоді не просто закричала, а заверещала на всю горлянку. Це небагато помогло, бо Анрієта хоч і озирнулася, але не впізнала мене.

— Анрієто, це я, Юліана! — гукнула я, зіщулюючись і очікуючи нового удару, але Анрієта перехопила руку з нагайкою.

— То ти, Юліано?

— Я.

— Скільки за цього хлопчака?

Татарин її не розумів, але щось у вигляді Анрієти йому підказувало, що має справу, можливо, з кимсь поважним, і опустив нагайку. Позаду озвався Айзек:

— Я перекладу, — і залопотів по-татарському.

Татарин кивнув і вказав на Кардасіма.

— Отого кудлая треба питати, — сказала я. — Він тут старший. І ще тут мої друзі, — кивнула я на Айзека та Каспера. — Якщо можеш, то викупи нас усіх трьох. А я тобі борг поверну.

Анрієта засміялася:

— Не говори дурниць. Ми ж подруги, чи не так? — і підморгнула, а відтак покликала Айзека за перекладача й подалася до Кардасіма.

Той перестав жвакуляти, задумався, уважно оглянув кожного з нас і щось почав шварґотіти. Анрієта зняла з пальця перстень і подала йому. Татарин покрутив його на всі боки проти сонця, спробував на зуб і сховав у кишеню. А на нас махнув рукою.

— Айзеку, — озвалася я, — попроси в нього шпагу й меча.

Знову почалися торги, Анрієта вийняла з-за пояса кілька монет і поклала в руку Кардасіму. Той знову крутив їх туди й сюди, пробував на зуб, потім встав і рушив до шатра, а повернувся, несучи шпагу й меча. Я почепила шпагу з піхвами на поясі, Касперів меч піхов ніколи не бачив, тож він його носив на рамені.

— А мої вила? — обурювався Айзек. — Це несправедливо.

— Твої вила