Читати книгу - "Війна у натовпі"

До весни 1996 року Бамут був порожній. Його населення, крім нас, складалося з диких котів, які збилися в зграю на чолі... з песиком Джеком, про якого ще буде сказано.

На час штурму на озброєнні гарнізону знаходились 2 ПУ ПТУРС "Фагот", 2 АГС, 1 протитанкова гармата калібру 85 мм, 1 міномет калібру 82 мм, 1 автоматична гармата, знята з БМП-2 і перероблена в переносну однозарядну. Парк танкових засобів складався з двох "Нив" і двох УАЗів. Перлина "колекції" — персональна "Нива" коменданта. Біла машина була поцяцькована написами "Police". На даху красувалися дві мигавки і мегафон. Під ними щит з написом "Військова Police". Був ще танк, але під час стрільби у нього розірвало гармату.

Гарнізон іменувався батальйоном, але із загальної маси бойовиків з його складу я можу виділити хіба що "комендантський взвод" — 22 чоловіки з числа оточення командира, з якими він і їв, і спав окремо від інших. Командир полюбляв вести з ними інтелектуальні бесіди, бо говорити з іншими буквально не мав про що. У рядового підлітка список вимог до навколишнього світу складався приблизно з таких позицій: придбати "шестисотий мере" і "поіметь" Наташу Корольову (користуючись нагодою, хотілося б попередити співачку про існування подібних намірів).

Книг вони не читали. Мене за знання вибухових речовин охрестили "фізиком", напарника (невідомо чому)— "хіміком". Можливості "військово-навчального" впливу на чеченців надто обмежені. Трималася вся ця "групень" завдячуючи природженим якостям командира. Є такі цілком мирні за виглядом люди, які, потрапляючи на війну, іноді випадково, з'ясовують, що народилися саме задля цього.

Раніше наш командир воював в Абхазії. Я теж. Але він порадив про це не базікати, аби не створювати проблем з "кровниками", бо декого з чеченців в Абхазії знайшла-таки "влучна унсовська куля". Мені хотілося б висловити вдячність нашому командиру. Свій обов'язок він виконав і нас, майже всіх, звідти вивів. Та не будемо забігати наперед.

В пресі прийнято багато говорити про "тейпи", але жодного чіткого родового членування у бойовиків я не помітив. Люди ділилися скорше на "групи за інтересами". Більша частина бойовиків — це підлітки з гірських поселень. Вигляд вони мали вельми екзотичний: американські камуфляжі, білі гольфи, солом'яні капелюхи з рекламою "Jupi"...

Озброєні автоматами АК-74. У всіх пістолети. Особливою популярністю користувалися АПС (до 3500 доларів США), меншою — ПМ, ТТ і револьвери "наган". За весь час я бачив лише один кавказький кинджал, та й то у старця. Всі інші носять ножі "Рембо". Кількість боєприпасів на кожному бойовику різна: від двох до 30 (!) запасних магазинів. Набоями (просто так) не діляться. З іншої зброї відзначу дві "ocoбиcтиx" СВД командира: одну він завжди носив сам, іншу довіряв тільки нам, українцям. Ми з нею нікуди б не втекли, на відміну від місцевих.

Підрозділ не був дружний. Між підлітками з щонайменших непорозумінь виникали сварки, і всі часто пересмикували затворами. Систематична бойова підготовка не велася, але, зважаючи на тривалу практику, чеченці добре трималися під вогнем і в складі підрозділу були цілком здатні здійснювати найпростіші тактичні маневри.

Незважаючи на обмежений вплив цивілізації, а може, і завдячуючи цьому, чеченські бойовики трималися дуже "гонорово". Ставлення до росіян — традиційно презирливе. Переговори ні з ким нижче генерала наш комендант не вів. Наведу приклад:

— Хто говорить?

— Генерал... Яковлев.

— А по імені-по-батькові вас як? (Чеченці завжди дуже ввічливі у зверненні).

— Григорій Семенович (умовно).

— Педераст ви, Григорію Семеновичу.

Дивина, та й годі: росіяни таке терпіли і вели "переговори" далі.

Слід віддати належне і відданості чеченців обрядам ісламу. Намаз, навіть в окопах під вогнем, вони вчиняли п'ятикратно. Коли я вперше побачив, як вони знімають куртки, взуття, спорядження, відкладаючи навіть ножі, я подумав, що вони збираються йти в рукопашну (бо такий намір висловлювався неодноразово). Тоді я теж став творити єдину відому мені молитву "Отче наш", щоб Господь відвернув їх від цього наміру.

Знайомство з важкою піхотною зброєю у чеченців було вельми поверхове. Ударна міць "фортеці" трималася на рідкісній здібності командира точно наводити "Фагот". Ще з часів незабутньої строкової служби в "залізній" дивізії я зустрічав дуже мало людей, що володіють цією здібністю.

Відтоді, як під час обстрілу Бамута "Градом" вдалося підбити одну з установок в момент її перезаряджання, нас тривожила тільки авіація. Певне, росіяни "по дротиках" здогадалися, що ми володіємо керованою зброєю.

Як і скрізь, головним засобом по притискуванню противника був РПГ-7. У чеченців, так само як і в Абхазії, склалося дивне переконання, що кумулятивні гранати великого калібру є осколковими. У комендантському взводі ми, українці, склали обслугу РПР. Всього за час моєї присутності федерали втратили під Бамутом два танки і три БПМ. Боротьбу з бронетехнікою противника полегшувало те, що на нас кинули "безактивки" — анки Т-80 без активної броні. Танки з активною бронею, як водиться, боронили штаби. Чисто випадково з ДШК вдалося збити один СУ-24, який надто вже низько летів.

Як я згадував, набридали нам лише авіанапади. Чеченці побоювались їх, але спершу ставилися до бомб з чисто східним стоїцизмом: "Почуєш — відкотись туди, під дувал, влучить — не влучить..." Та невдовзі нальоти набрали куди більшого значення.

Засобом ПСОЗ (повітряного спостереження, оповіщення, зв'язку) служив все той же пес Джек. Безліч разів поранений під час попередніх нальотів, він навчився визначати небезпеку на слух. Доки Джек, піднявши вухо, лежить, всі спокійні, варто ж йому побігти до сховища (звичайний підвал) — усі мерщій біжать за ним. При цьому виштовхують бідного пса назовні, аби; стежив за обстановкою.

Намагалися ми вести вогонь і з єдиного міномета. Як і всі спроби обслуговувати групову зброю, це набирало мальовничого вигляду.

— Аллах акбар! — міну кидають у ствол. Я вже збираюся додати сакраментальне: "Воістину акбар", коли на слух з'ясовую, що "не зовсім акбар": наколу немає. Поки міну витрушують зі ствола, я на всяк випадок відходжу якомога далі.

— Кидай сильніше!

Міну шпурляють у ствол. Хлопок. Довге очікування розриву.

— На Москву пішла, — зауважую я з приводу ймовірної причини. — А ви ковпачок знімали? — й одразу ж прикусюю язика. А раптом вони будуть витрушувати зі ствола і другу міну?

Гранатами чеченці глушили в річці рибу. Мінами та вибухівкою не користувалися зовсім. Тому спершу мої нерішучі спроби провести заняття зустріли без розуміння. Та згодом все змінилося. Якось я помітив, що один джигіт обмотує заряд тротилу детонуючим шнуром і приєднує до нього МУВ (натяжний детонатор миттєвої