Читати книгу - "Бог Дрібниць"

Вона — одна з них, твердив він собі. Просто ще одна з них.

Та нічого з цього не вийшло.

Коли вона усміхається, на щоках у неї ямочки. А погляд завжди наче не тут… завжди деінде.

Божевілля просковзнуло крізь щілинку в Історії. Йому вистачило одної-єдиної миті.

Коли близнюки вже добру годину чистили човен, Рахель згадала про свій пообідній сон. Згадала, підхопилася і побігла. Потупотіла босоніж крізь зеленаву спеку. Товариство їй склали брат і жовта оса.

Вона лише сподівалася і молилася, щоб Амму не прокинулася та не побачила, що її нема.

11

Бог Дрібниць

Коли Амму того пополудня вже виринала зі сну, їй наснилося, що якийсь веселий однорукий чоловік тримає її біля себе у світлі оливної лампи. Другої руки, якою можна було б відганяти тіні, що колихалися і підносилися з підлоги навколо, у нього не було.

Бачити ті тіні міг тільки він.

Напружені м’язи на його животі грядою випиналися під шкірою, ніби дольки на плитці шоколаду.

Він тримав її біля себе у світлі оливної лампи, і тіло його виблискувало, наче виглянсуване й натерте воском поліроване дерево.

Робити він міг тільки щось одне.

Якщо тримав її, то не міг цілувати. Якщо цілував, то не міг бачити. Якщо бачив, то не міг торкатися.

Вона могла б легко торкнутися пальцями до його тіла і відчути, як гладенька шкіра береться у тому місці сиротами. Могла б дати пальцям сковзнути донизу його пласким животом. Отак геть недбало, вниз тією вишліфуваною шоколадною грядою. Залишаючи у нього на тілі пухирчасті смуги гусячої шкіри — ніби крейда плиском по шкільній дошці, ніби порив свіжого вітру по рисовому полі, ніби реактивні літачки у блакитному церковному небі. Це було б зовсім легко, але вона так цього й не зробила. Він також міг би до неї торкнутися. Проте не торкнувся, бо у темряві, куди світло від оливної лампи вже не сягало, у тих тінях, стояли колом металеві розкладні стільці, де сиділи люди, які стежили за ними через розкосі темні окуляри з оправою, оздобленою по кутах гірським кришталем. В усіх під підборіддям були поліровані скрипки, а смички завмерли під однаковим кутом. Усі закинули ліву ногу на праву і нею гойдали.

У декого з них були газети. У декого не було. Дехто пускав бульбашки зі слини. Дехто не пускав. Але у скельцях окулярів у кожного без винятку тьмяно миготіли відблиски оливної лампи.

Поза колом розкладних стільців простягався пляж, засмічений потовченими синіми пляшками. На пісок безгучно накочувалися хвилі; вони приносили з собою нові пляшки, а відкочуючись назад, забирали уламки старих. Чувся там лише дзенькіт битого скла. Віддалік у морі стояло на скелі у стовпі пурпурового світла плетене крісло-гойдалка з червоного дерева. Розтрощене вщент.

Море було чорне, піна — блювотно-зелена.

Товченим склом підживлялася риба.

Ніч оперлася ліктями на воду, й у її ламких лусочках іскрами спалахували падучі зірки.

Небо освітлювали нічні метелики. Місяця не було.

Він міг пливти, однією рукою. Вона — двома.

Його шкіра була солона. Її — також.

Він не залишав ні слідів на піску, ні брижів на воді, ні відображення у дзеркалі.

Вона могла торкнутися до нього пальцями, але так і не торкнулася. Вони просто стояли поруч.

Нерухомо.

Впритул.

Курний, кольоровий вітер розвіяв їй волосся, і воно фалдистою хусткою огорнуло його безруке плече, яке закінчувалося раптово, неначе бескид.

Зненацька нізвідки з’явилася худа руда корова з випнутою тазовою кісткою і попливла просто в море, не намочивши рогів і не озираючись.

Амму летіла своїм сном на важких, тремтячих крилах і зупинилася перепочити під самою його поверхнею.

На щоці у неї відбилися троянди з вишитої блакитним хрестиком стебнованої ковдри.

Вона відчула, як над сном схилилися обличчя її дітей, схожі на два темні, стурбовані місяці. Близнюки чекали, доки їх пустять усередину.

— Думаєш, вона помирає? — почула Амму шепіт Рахелі.

— Це просто денний кошмар, — відповів Еста Розважливий. — Їй часто сняться сни.

Якби він торкнувся її, то не міг би до неї говорити; якби полюбив її, то не міг би залишити; якби заговорив, то не міг би слухати; якби вступив у боротьбу, то не міг би перемогти.

Ким же він був, той однорукий чоловік? Ким він міг бути? Богом Утрати? Богом Дрібниць? Богом Сиріт на Шкірі і Несподіваних Усмішок? Чи Кислометалевих Запахів (так пахнуть руки кондуктора, який допіру тримався за сталеві автобусні поручні)?

— Розбудити її, як думаєш? — запитав Еста.

Надвечірнє світло прокрадалося до кімнати крізь вузькі щілини між шторами і падало на транзистор у формі мандарина, який Амму брала з собою на ріку. (Такої ж форми було те, що Еста приніс на «Звуки музики» в тій другій, липкій руці.) Сонце освітлювало скуйовджене волосся Амму яскравими смугами. Вона принишкла під поверхнею сну і чекала, бо не хотіла пускати дітей усередину.

— Вона казала, раптово будити людину, якій щось сниться, не можна, — мовила Рахель. — Казала, це може закінчитися Серцевим Нападом.

Тож вони вирішили, що найкраще не будити її раптово, а просто обережно потривожити. І заходилися висовувати шухляди, прочищати горло, голосно шепотітися, упівголоса мугикати якусь мелодійку. Човгати ногами. І навіть знайшли у креденсі скрипучі дверцята.

Зачаївшись під поверхнею сну, Амму стежила за дітьми, й від любові до них їй аж пекло у грудях.

Однорукий чоловік задув свою лампу і пішов зазубреним пляжем до тіней, видимих тільки йому.

Він не залишав на піску відбитків ніг.

Розкладні стільці прибрали. Чорне море розгладилося. Побрижені хвилі розпрасували. Піну розлили у пляшки. Пляшки закоркували.

Ніч відступила — до особливого розпорядження. Амму розплющила очі.

Щоб потрапити з обіймів однорукого чоловіка до своїх неоднакових двояйцевих близнюків, їй довелося здолати далеку дорогу.

— Тобі наснився денний кошмар, — повідомила донька.

— То не був кошмар, — озвалася Амму. — То був сон.

— Еста вже думав, ти помираєш.

— Ти мала такий сумний вигляд, — сказав Еста.

— Я була щаслива, — мовила Амму і з цими словами збагнула, що так воно й було.

— Амму, а коли ти щаслива уві сні, це рахується? — запитав Еста.

— Що рахується?

— Щастя — рахується?

Вона чудово знала, що він має на думці, її син з розкуйовдженим зачосом.

Бо це суща правда: рахується тільки те, що рахується.

Проста,