read-books.club » Сучасна проза » Бог Дрібниць 📚 - Українською

Читати книгу - "Бог Дрібниць"

92
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Бог Дрібниць" автора Арундаті Рой. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 60 61 62 ... 96
Перейти на сторінку:
якщо валлом протікає, його дуже важко полагодити? — озвався Еста.

— Не думаю, — сказав Куттаппен. — Залежить. А що, у кого там протікає валлом?

— У нас. Ми його знайшли. Хочеш глянути?

Близнюки вийшли і принесли сивий човен на огляд паралізованому. Підняли його над ліжком, ніби дах. З того даху ще трохи капало.

— Спочатку треба знайти, де протікає, — мовив Куттаппен. — Потім законопатити.

— Потім — наждачний папір, — сказав Еста. — Потім виглянсувати.

— Потім весла, — докинула Рахель.

— Потім весла, — погодився Еста.

— А потім — уперед, — сказала Рахель.

— Куди? — поцікавився Куттаппен.

— Та так, покататися, — невимушено відповів Еста.

— Тільки дуже обережно, — сказав Куттаппен. — Наша ріка — вона, знаєте, не завжди така, яку з себе вдає.

— А яку вона вдає? — запитала Рахель.

— Гм… таку маленьку бабусю-аммуму, дуже побожну, тихеньку і чистеньку… іді-аппам[49] на сніданок, канджі[50] і риба на обід. Ніколи не пхає носа до чужого проса. Дивиться тільки перед собою, по боках не зиркає.

— А насправді…

— А насправді — дика і несамовита… Мені тут чути, як вночі вона мчить кудись під місяцем і ні на мить не стихає… Словом, з нею краще не жартувати.

— І що насправді вона їсть?

— Що насправді їсть? Ну… печене м’ясо… і… — він змовк, намагаючись виметикувати і згодувати підступній ріці якусь англійську страву.

— Скибочки ананаса… — підказала Рахель.

— Точно, скибочки ананаса! І печене м’ясо. А ще вона п’є. Віскі.

— І бренді.

— І бренді, то правда.

— І зиркає, направо і наліво.

— І таки пхає носа до чужого проса.

Еста поставив човник на нерівній долівці і підпер двома брусками, які приніс із Велютиної майстерні на задньому дворі, а тоді подав Рахелі кухонний ківш, зроблений з відполірованої половинки кокосової шкаралупи, у яку встромили дерев’яну ручку.

Близнюки залізли у валлом і повеслували безкраїми бурхливими водами.

Під спів «Таій-таій-така, таій-таій-томе». І під наглядом оздобленого коштовним камінням Ісуса.

Він ходив по воді. Можливо. А от плавати по суші Він умів? У панталончиках в тон сукенки і в темних окулярах? З фонтанчиком волосся на голові і в «токійській любові»? У гостроносих штиблетах і з зачосом? Вистачило б Йому уяви?

Велюта повернувся глянути, чи Куттаппенові, бува, чогось не треба, й уже звіддалік почув незлагоджений спів. Юні голоси захоплено виспівували, з притиском на не надто пристойних слівцях:

— Агов, Мавпуне-чоловіче, чому такий червоний в тебе зад?!

— Так тер його в мадраськім нужнику, що вже й не знаю, як назад!

Тимчасово, на кілька щасливих хвилин, продавець помаранчево-лимонної шипучки стулив свою жовту посмішку і забрався геть. Страх затонув на глибокій воді і ліг на дно. Заснув, але сторожким, собачим сном. Готовий будь-якої миті прокинутися і знову затьмарити своєю присутністю все навколо.

Побачивши марксистський прапор, що розцвів, ніби дерево, під дверима хатини, Велюта усміхнувся. Щоб увійти до свого дому, йому довелося низько зігнутися. Немов ескімосові тропіків.

Коли він побачив дітей, щось у ньому стиснулося, а чому — збагнути було годі. З дітьми він бачився щодня і любив їх, сам того не усвідомлюючи. Проте тієї миті раптом відчув, що щось змінилося. Власне того дня. Коли Історія дала такого маху. Ніколи раніше кулак у нього всередині не стискався так сильно.

Це ж її діти, нестямно шепнуло щось йому на вухо.

Її очі, її вуста. Її зуби.

Її м’яка, осяйна шкіра.

Він сердито відмахнувся від цієї думки. Проте вона повернулася і всілася трохи збоку, обіч черепа. Ніби собака.

— Ага! — мовив своїм юним гостям Велюта. — І що ж це за Рибальський Люд тут зібрався, можна поцікавитися?

— Естапаппічачен-Куттаппен-Пітер-мон. Пан і пані Радівасбачити, — Рахель, ніби руку для потиску, простягнула йому свій ківш.

Велюта потиснув його, потім так само привітався і з Естою.

— А можна поцікавитися ще, куди цей люд мандрує?

— До Африки! — вигукнула Рахель.

— Не кричи так, — скривився Еста.

Велюта обійшов човен довкола, а близнюки розповіли, де його знайшли.

— Отже, він нічий, — сказала Рахель, проте у її голосі прозвучав уже ледь відчутний сумнів, бо їй раптом спало на думку, що, може, човен усе ж таки комусь належить. — Чи треба заявити про нього в поліцію?

— Не мели дурниць, — заперечив Еста.

Велюта постукав по борту човна, а тоді колупнув його нігтем і сказав:

— Добре дерево.

— Він тоне, — зізнався Еста. — Протікає.

— Ти міг би його нам полагодити, Велютапаппічачен-Пітер-мон? — запитала Рахель.

— Побачимо, — сказав Велюта. — Я не хочу, щоб ви влаштовували на ріці якісь дурні ігри.

— Ми не будемо, чесне слово. Тільки з тобою.

— Спочатку треба знайти, де протікає… — мовив Велюта.

— А потім законопатити! — вигукнули близнюки, ніби то був другий рядок відомого віршика.

— Скільки на це піде часу? — спитав Еста.

— День, — відповів Велюта.

— День! Я думав, ти скажеш: місяць!

Еста, якому аж голова пішла обертом на радощах, вистрибнув на Велюту, обхопив його ногами за стан і розцілував.

Близнюки притьмом розділили наждачний папір на рівні половинки і зі зловісною зосередженістю, забувши про все на світі, взялися до роботи.

Човновий пил піднявся у хатині стовпом і поволі осідав на волоссі та бровах. Куттаппена він огорнув хмарою, Ісуса обкурив фіміамом. Велюта мусив ледь не силоміць видирати шкурку їм із рук.

— Не тут, — твердо сказав він. — Надворі.

Він підняв човен і виніс його за двері. Близнюки подалися слідом, не зводячи зі свого човна тих-таки зосереджених поглядів, наче голодні цуценята, яких мають погодувати.

Велюта поставив човен на підпорки. Човен, на якому сидів Еста і який знайшла Рахель. Він показав їм, як шкурити, рухаючись уздовж волокон дерева, а тоді віддав шкурку, і вони знову стали до праці. Велюта ж повернувся до хатини; за ним пішла і чорна курка, рішуче налаштована не залишатися там, де був човен.

Усередині Велюта намочив у глиняному горщику з водою тонкий бавовняний рушник. Викрутив його (так люто, ніби то була непрохана думка) і подав Куттаппену, щоб той стер з обличчя і шиї триння й пилюку.

— Вони щось казали? — запитав Куттаппен. — Про те, що бачили тебе на демонстрації?

— Ще ні, — відповів Велюта. — Але скажуть. Вони знають.

— Напевне?

Велюта стенув плечима, взяв у брата рушник і виправ його. Виполоскав. Витиснув. Викрутив. Мовби свої дурнуваті, неслухняні мізки.

Він

1 ... 60 61 62 ... 96
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бог Дрібниць», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Бог Дрібниць"