Читати книгу - "Марсіянин"

Я заніс деталь механізму до Дому, щоб не морочитися з нею в скафандрі. То була трикутна металева решітка, скріплена болтами. Я розібрав її.

Для надання полицям потрібної форми знадобився молоток і… ну, і все. Щоб зробити «L», багато точності не потрібно.

Мені потрібні були отвори для болтів, що кріпитимуть полиці. На щастя, дриль, убивця «Пасфайндера», швидко із цим упорався.

Я боявся, що прикріпити полиці до захисного дна марсохода буде важко, але виявилося навпаки. Захисне дно легко знімається. Трохи посвердливши й повкручувавши болти, я закріпив на ньому полиці і повернув його на марсохід. Важливе зауваження: шасі не є частиною герметичної кабіни. Дірки, що я поробив, не випускатимуть моє повітря.

Я перевірив полиці, погупавши об них каменюччям. Ми, вчені планетного масштабу, відомі такими тонкими експериментами.

Переконавшись, що полиці не зламаються за першої-ліпшої нагоди, я спробував розкласти панелі по-новому. Два стоси по сім панелей на даху марсохода, ще сім панелей на причепі, а також по дві на кожну полицю. Влізли всі.

Прив’язавши панелі, я трохи покатався. Звичайні прискорення і гальмування, чимраз крутіші повороти, аварійна зупинка – панелі навіть не ворухнулися.

Двадцять вісім панелей, малюки! І місце для ще однієї!

Заслужено помахавши кулаками в повітрі, я розвантажив панелі й перетяг їх назад на сонячну ферму. Досить мені чиказьких ранків.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 211

Я широко посміхаюся. Усмішкою чоловіка, який казна-що виробляв зі своєю машиною і нічого не зламав.

Витратив сьогоднішній день на те, щоб повикидати непотріб з марсохода й причепа. До справи я взявся енергійно. Простір всередині кабін дорожчий за золото. Що більше мотлоху я викину з марсохода, то більше місця залишиться для мене. Що більше я викину з причепа, то більше припасів я зможу везти в ньому і менше – в марсоході.

Перші на вихід: місця для пасажирів. Бувайте!

Далі: немає сенсу залишати в причепі системи життєзабезпечення. Кисневі балони, азотні балони, пристрій для фільтрування СО2 – то все непотріб. Він отримуватиме повітря з марсохода (котрий має власний набір цих систем), а ще я візьму регулятор і генератор кисню. Системи Дому і марсохода дублюватимуть одна одну, а більшого мені не треба.

Я виламав сидіння водія і панель керування з причепа. З’єднання з марсоходом фізичне, і причепу не потрібно нічого робити, щоб його тягли і наповнювали повітрям. Йому не треба мати ані мізків, ані систем керування. Щоправда, я зберіг його комп’ютер. Він маленький і легкий, тож я візьму його з собою. Якщо з комп’ютером марсохода в дорозі щось трапиться, я матиму йому заміну.

Після цього в причепі з’явилася прірва вільного місця. Настав час експериментів.

Дім має дванадцять акумуляторів на 9 кіловат-годин кожен. Вони здорові й незграбні. Понад два метри заввишки, півметра завширшки і три чверті метра завтовшки. Збільшення їх розмірів дозволило досягти меншої ваги на кіловат-годину накопиченої енергії. Знаю, звучить нелогічно. Але коли в NASA дізналися про можливість зменшення маси за рахунок збільшення об’єму, вони ухопилися за неї обома руками. За масу, яку посилають на Марс, доводиться дорого платити.

Я зняв два з них. Якщо я поверну їх до вечора, нічого поганого не станеться. Дім здебільшого використовує акумулятори вночі.

Відкривши шлюз причепа настіж, я заніс перший акумулятор. Поки я дотямив, як прибрати його з дороги так, щоб він не заважав заносити другий, довелося чимало пограти в тетріс в реальних умовах. Разом вони займали усю передню половину причепа. Якби я зранку не вичистив його від непотребу, два акумулятори нізащо б не ввійшли всередину.

Акумулятор причепа міститься в його шасі, але головна лінія живлення проходить через кабіну, тож я зміг увімкнути акумулятори з Дому в систему напряму (а в клятому скафандрі це вам не за вухом почухати).

Перевірка систем підтвердила, що я все з’єднав правильно.

Усе це може здатися незначним, але насправді це розкішно, бо значить, що я матиму двадцять дев’ять сонячних панелей і на 36 кіловат-годин акумуляторів для зберігання енергії. Тобто я все-таки зможу долати по 100 кілометрів на день.

Принаймні, чотири дні з п’яти.

Якщо вірити моєму календарикові, то за два дні з Китаю злетить апарат з припасами для «Гермеса» (якщо запуск не відклали). Якщо там не вигорить, екіпаж опиниться по вуха в лайні. Я хвилююся через це більше, ніж через будь-що інше.

Моєму життю смертельна небезпека загрожує вже кілька місяців; я звик до неї. Але зараз я знову нервуюся. Помирати було б кепсько, але набагато гіршою звісткою стала б загибель моїх товаришів. І я нічого не знатиму, поки не дістануся Скіапареллі.

Щасти вам, друзі.

РОЗДІЛ 19

– Привіт, Меліссо… – сказав Роберт. – Сигнал доходить? Ти мене бачиш?

– Чітко і ясно, котику, – сказала командир Льюїс. – Передача відео стабільна.

– Сказали, що я маю п’ять хвилин, – сказав Роберт.

– Краще, ніж нічого, – сказала Льюїс. Літаючи у своїй каюті, вона обережно торкнулася перегородки, щоб залишитися в кадрі. – Приємно цього разу бачити тебе не в записі.

– Ага, – посміхнувся Роберт. – Затримка майже не помітна. Хочу сказати, що волів би, аби ти летіла додому.

Льюїс зітхнула.

– Я теж, котику.

– Зрозумій мене правильно, – швидко додав Роберт. – Я розумію, чому ти це робиш. Але, з егоїстичної точки зору, я сумую за своєю дружиною. Гей, ти що, літаєш?

– Що? – сказала Льюїс. – А, так. Корабель зараз не крутиться. Немає штучної гравітації.

– Чому?

– Бо за кілька днів ми стикуємося з «Тайян Шенем». Не можна обертатися під час стикувань.

– Ясно, – сказав Роберт. – То як там справи на кораблі? Ніхто тобі не допікає?

– Ні, – Льюїс похитала головою. – Це хороший екіпаж, мені з ними пощастило.

– Ох, мало не забув! – сказав Роберт. – Я надибав чудове поповнення для нашої колекції.

– Невже? І що ж ти знайшов?

– Першодрук восьмитрекового запису «Кращих хітів» ABBA. Не розпакований.

Очі Льюїс розширилися.

– Справді? Диск 1976-го чи, може, якесь перевидання?

– 1976-й на всі боки.

– Ого! Яка знахідка!

– Знаю! Правда ж?

•••

Зупинившись біля телетрапу, літак струснув їх востаннє.

– О боги, – сказав Венкат, розминаючи шию. – Це найдовший переліт в моєму житті.

– Мм, – сказав Тедді і потер очі.

– Принаймні, до Цзюцюаня