Читати книгу - "Знак Афіни, Рік Рірдан"

— Рибо-конячі чари, гадаю. Пам’ятаю, що зелений хлопець доторкнувся до мого чола вістрям кинджала. Після цього я зміг дихати.

Лео оглянув мушляні двері.

— Можеш їх вибити? Перетворитись на акулу чи щось таке?

Френк похмуро похитав головою.

— Моя сила не працює. Не знаю причини. Можливо, вони мене прокляли або я просто не можу зосередитись.

— Хейзел може опинитися в біді. Ми повинні звідси вибратись.

Лео підплив до дверей і пройшовся пальцями по мушлі. Він не відчув жодних замків чи чогось подібного. Або двері відчинялися тільки чарами, або була потрібна неабияка сила — ані те, ані інше не було його фахом.

— Я вже намагався, — промовив Френк. — Навіть якщо виберемось звідси, у нас немає зброї.

— Гм... — Лео здійняв руку. — А якщо...

Він зосередився. Над його пальцями затріпотіло полум’я. На коротку мить Лео пожвавішав — він не очікував, що це спрацює під водою. Але потім його план почав працювати аж занадто добре. Вогонь піднявся до його плечей, охопив усе тіло — за мить його цілком оповила тонка вогняна завіса. Він хотів вдихнути, але легені наповнилися жаром.

— Лео! — Френк замахав руками, наче падав з табурета. Замість того щоб кинутись Лео на допомогу, хлопець втиснувся в стіну і продовжив задкувати.

Лео змусив себе заспокоїтись. Він зрозумів, що відбувається. Сам вогонь не міг йому нашкодити, тож він наказав полум’ю згаснути й, полічивши до п’яти, глибоко вдихнув. У нього знову був кисень.

Френк припинив свої спроби втиснутися в стіну печери.

— З тобою... з тобою все добре?

— Так, — буркнув Лео. — Дякую за допомогу.

— В... вибач. — Френк здавався таким наляканим і присоромленим, що Лео важко було продовжувати на нього сердитися. — Я просто... що сталося?

— Хитрі чари, — відповів Лео. — Навколо нас тонкий шар кисню, як додаткова шкіра. Напевно зі здібністю самовідновлюватись. Так ми дихаємо і залишаємося сухими. Кисень забезпечив вогонь пальним... але я ледве не задихнувся від вогню.

— Мені дуже... — Френк важко глитнув. — Мені дуже не подобається цей твій виклик вогню.

Він знову почав зливатися зі стіною.

Лео не хотів сміятись, але не втримався.

— Старий, я не збираюсь на тебе нападати.

— Вогонь, — повторив Френк, наче одне це слово все пояснювало.

Лео пригадав слова Хейзел — вогонь змушував Френка нервуватись. Він уже бачив збентеженість на Френковому обличчі раніше, але не сприймав це серйозно. Френк здавався значно сильнішим і небезпечнішим за Лео.

Тільки тепер Лео спало на думку, що можливо Френк мав погані спогади, пов’язані з вогнем. У нього й самого мама загинула в машинному цеху під час пожежі, а Лео звинуватили в її смерті. Усе дитинство його називали виродком та палієм, бо завжди, коли він злився, речі навколо спалахували.

— Вибач, що засміявся, — промовив він, і це було щиро. — Моя мама загинула в пожежі. Я розумію страх вогню. З тобою, е-е... з тобою сталося щось схоже?

Френк вочевидь зважував, скільки може розповісти.

— Мій дім... бабусин дім. Він згорів. Але це не все... — Він утупив очі в морських їжаків на підлозі. — Аннабет сказала, що я можу довіряти команді. Навіть тобі.

— Га? Навіть мені? — (Цікаво, як вони дійшли до цього у своїй бесіді?) — Овва, висока похвала.

— Моя слабкість... — промовив Френк, так наче слова різали йому рота, — у мене є шматок дерева...

Мушляні двері відкотилися.

Лео озирнувся і зустрівся обличчям з Людиною-Лімською-Квасолею, який узагалі-το виявився зовсім не людиною. Тепер, коли Лео чітко його бачив, то був певен, що ніколи в житті не зустрічав істот химерніших (а це багато про що свідчило).

Вище пояса Лімська Квасоля був більш-менш людиною — худорлявий чувак, у якого на ремені висів кинджал, а на оголених грудях був закріплений пасок із морських мушель, схожий на патронташ. У нього була зелена шкіра, кошлата брунатна борода та довге волосся, стягнуте у хвіст хусткою з морських водоростей. З його голови, наче роги, стирчали клішні, що хаотично клацали та обертались.

Лео вирішив, що чолов’яга не дуже схожий на Хірона. Він більше походив на типа з маминих плакатів, що висіли в неї на роботі, — того мексиканського бандита Панчо Вілью, от тільки з мушлями та клішнями-рогами.

Нижче пояса все було складніше. Світло-блакитні передні ноги нагадували конячі, як у кентавра, але задня частина тіла коня перетворювалася на довгий риб’ячий хвіст приблизно в десять футів завдовжки з V-подібним плавцем веселкового забарвлення.

Тепер Лео зрозумів, що мав на увазі Френк, говорячи «рибо-коне-хлопці».

— Я — Бітос, — промовив зелений чоловік. — Я допитаю Френка Чжана.

Його голос був спокійним та непохитним, таким, що не терпів жодних заперечень.

— Навіщо ви нас ув’язнили? — наполегливо запитав Лео. — Де Хейзел?

Бітос звузив очі. Його вираз обличчя наче промовляв: «Це крихітне створіння щойно зі мною заговорило?»

— Ти, Лео Вальдез, підеш із моїм братом.

— Твоїм братом?

Лео усвідомив, що позаду Бітоса маячила ще одна постать, значно більша, її тінь була настільки широка, що вкривала весь вихід з печери.

— Так, — промовив Бітос із сухою посмішкою. — Намагайся не розлютити Афроса.

XXIV Лео

Афрос походив на свого брата, але мав блакитні очі та був набагато більшим. У нього були прес і руки, як в Арнольда в ролі Термінатора, та квадратна бича голова. На його спині висів величезний меч, не менший, ніж у Конана-варвара. Навіть його волосся займало купу простору: масивна куля темно-синіх кучерів, настільки густих, що його клішні-роги тонули в них, безуспішно намагаючись випливти на поверхню.

— Тебе тому назвали Афросом? — поцікавився Лео, поки вони парили по тунелю з печери. — Через зачіску афро?

Афрос насупив брови.

— Що ти маєш на увазі?

— Нічого, — швидко відповів Лео. Принаймні він тепер не сплутає одного рибо-чувака з іншим. — То хто ви такі?

— Іхтіокентаври, — промовив Афрос, наче давно втомився відповідати на це запитання.

— Е-е, «ах ти» що?

— Рибо-кентаври. Ми єдинокровні брати Хірона.

— О, він мій друг!

Афрос зіщулив очі.

— Та, хто кличе себе Хейзел, сказала те саме, але ми з’ясуємо, чи це правда. Ходімо.

Лео не подобалось, як прозвучало це «з’ясуємо». На думку спадали диби для