Читати книгу - "Гніздо Кажана"

чергового бруду. До того ж вона продовжувала зраджувати мене з Романом і геть не приховувала цього. Не скажу, що в мене була сильна любов до дружини, але певні почуття все ж таки мав я у серці, й ті зради мені завдавали-таки болю. Ми почали жити з нею, мов ті два вороги, дві чужі людини, і я більш не торкався власної дружини.

Минув час, й Олена завагітніла. Від коханця свого завагітніла, від дорогоцінного Романа Яковича. Спершу намагалася приховати свій стан, та з часом уже не могла сховатися, й мене знову охоплювала злість, і я лютував, кидаючи їй у вічі досить образливі слова об тім, що не визнаю байстрюка.

— Він теж Кажановським народиться, — кинула вона мені презирливо, й ми знову почали сваритися.

А потім трапилося те, що трапилося. Роман, досхочу награвшись Оленою та, певне, порахувавши, що помстився сповна, безжально кинув мою дружину. Завів коханку, вдову купця Широкіна з Лубен — дебелу та грубувату Орисю Осипівну, особу не надто родовиту та виховану, й, навіть не знаю навіщо, почав привозити її до маєтку. Орися та гучно реготалася, цілувалася з Романом чи не в кожному кутку, а Олена все те спостерігала. Мовчки нервувалася, а коли вони поїхали, почала виказувати перші ознаки божевілля. Й ось у цім я вбачаю свою головну помилку, свою провину. Нехай вона оступилася та зрадила, та все ж вона була лише слабкою жінкою і я мав пробачити її, мав наступитися на горлянку власним гордощам… Та я був настільки засліплений злістю, що лише й знав, що нападатися на неї, я зробився навіть лютішим у ворожнечі своїй до неї, більш того, я заявив, що розлучаюся з нею, ніколи не визнаю дитину за свою й вона може забиратися, куди завгодно.

Ярослав помовчав деякий час, і Ліза бачила, як важко дається йому ця відверта розповідь. Але він усе ж продовжив:

— А потім вона втоплася, втопилася у Сулі, й для мене почалося не життя, а наче справжнє пекло. Ніколи я не думав, що почуття провини може бути настільки руйнівним та отруйним. Я мов перестав жити разом із нею, й життя моє обірвалося разом із її. То був жахливий стан, і я не хочу про нього зараз згадувати. А потім з’явилася ти… Ці зелені великі очі, котрі дивилися на мене з таким острахом, з такою осторогою… Вони почали творити дива, ці чарівні очі, і я вперше за довгий час відчув, що оживаю, прокидається в мені жага до життя. Ти настільки швидко та глибоко увійшлася до мого серця, що я не встигнув і отямитися, як зрозумів, що закохався. Але ж ти належала Роману, як колись Олена належала мені, та все ж малася й різниця. Ти була лише нареченою мого кузена, а не дружиною, й ти не кохала його, як кохала Олена. І я вирішив, що відіб’ю тебе в нього, зваблю або викраду — але не віддам. Я відчував, що теж не байдужий тобі, ти тремтіла в моїх обіймах. Цілуючи тебе вперше там, на березі Сули, я вже розумів, що ти моя, що ти невблаганно входиш в моє серце, що ти, й саме ти одна, потрібна мені.

Ще коротка мить — і Ліза опинилася в його обіймах і тільки щасливо, тихо зітхнула, коли його вуста відшукали її й припали до них палким поцілунком. І серце оживалося, витискало з себе отруту слів Романа, бо вона знала, що його слова є правдою, що Ярослав дійсно кохає, відчувала то зараз так гостро та пронизливо, як власне дихання.

— Мені тільки ти потрібна, Лізо, одна ти, а не та химерна помста, котру вигадав Роман, — шепотів Ярослав у її теплі вуста, й вона вперше за три дні усміхалася — легко та щиро. А поряд них вертівся Карай і радісно скавчав.

І ніхто з них не бачив, що зло було поряд, зовсім поряд. Його уважні, недобрі очі пильно слідкували за ними й горілися нелюдяним, пекельним вогнем.

Зло чекало, аби завдати удару.

***

Замість Парасі Ліза тепер мала іншу покоївку. Софія Григорівна радила Оксану як вправну й гарно навчену служницю, але Ліза від матері нещасного Яші відмовилася. Хто завгодно, але тільки не ця жінка. Й їй почала прислуговувати Наталка — досить вродлива дівчина з товстою русою косою, швидкими карими очима та привітною усмішкою. Щоправда, на відміну від Парасі, Наталка була дещо мовчазною, а можливо, вона просто ще соромилася нової господині, котрій боялася не догодити.

Ярослав, як і обіцяв, навідався до монастиря й розповів під вечір, що вони повінчаються за п’ять днів. Й у маєтку почалися приготування до весілля господаря. Маман, дізнавшись, що Ліза таки стане панею Кажановською, зраділа, мов та мала дитина, й усе повторювала, що воно й на краще, що Ліза виходить заміж за Ярослава, а не за Романа Яковича. Домислила, що за заміжжя доньки з Романом, коли б той опанувався в маєтку, господарювала б Софія Григорівна, а не вона.

Того вечора Ліза пішла до своєї кімнати саме за наполяганням маман, котра нарікала на її втомлений вигляд перед весіллям і змушувала гарно поспати, аби виглядати якнайкраще. Ліза тільки сумно всміхнулася, але послухалася. Не казати ж маман, який у неї сон, коли вона вже декілька ночей поснути не спроможна, усе лежить і дослухається до того, як за дверима вештається якась невідома сила, шкрябається до дверей і важко дихає. Сама собі вже починала нагадувати Марфу Кажановську, котра, певне, також ночей не досипала, чуючи щось подібне.

Наталка — мовчазна та вправна — тихо розплела її волосся, м’яко розчесала його перед сном густим гребінцем і вийшла. Карай, покрутившись біля ніг Лізи, господарем влаштувався на килимі, а Ліза поглянула вслід дівчині, з гострим жалем подумавши про те, як не схожа, ой як не схожа вона на Парасю. Що не запитаєш, відповідає коротко та якось мов перестрашено:

— Так, пані.

— Ні, пані.

А Парася як любила погомоніти!

Посидівши ще перед дзеркалом та згадавши покійну служницю, Ліза все ж пішла до ліжка й налаштувала себе на то, що потрібно поснути. Й вона справді поступово задрімала, мов провалилася до темної безодні без сновидінь, коли все забуто й довкруг тільки темрява.

Пробудилася вона так само раптово, як і поснула, й пробудило її неясне, тривожливе відчуття чогось недоброго. Кімнатою панувалася темрява, свічка не горіла поряд неї на столику, й