Читати книгу - "Рубінова книга, Керстін Гір"

— Люсі сказала, що я повинна запитати дідуся. Певно, вона не знає, що він помер. — Я згадала повні сліз очі Люсі. — Бідолаха. Це, мабуть, жахливо — залишити всю свою сім'ю в майбутньому і знати, що ти ніколи її не побачиш.

Ґідеон не відповів. Якусь хвилю ми мовчали. Крізь щілину в заслоні я подивилася на вівтар. Маленький привид із ринви, десь по коліно заввишки, гостровухий і з хвостом, як у ящірки, вискочив з тіні однієї з колон і подивився на нас. Я швидко відвела погляд. Якщо він помітить, що я його бачу, то відразу причепиться, як реп'ях. Духи кам'яних фігурок зі стічних жолобів часом бувають такими уїдливими, це вже я пізнала на собі.

— Ти впевнений, що можеш довіряти графу Сен-Жермену? — запитала я, а водостічний привид вистрибом наближався до нас.

Ґідеон глибоко вдихнув.

— Він геній. Він відкрив речі, які ніхто до нього… так, я йому довіряю. Хоч би що думали Люсі і Пол — вони помиляються. — Він зітхнув. — У всякому разі, до недавнього часу я був цілком упевнений у цьому. Все здавалося таким логічним.

Маленький привид-ринвак вирішив, очевидно, що ми занадто нудні. Він видерся нагору по котрійсь із колон і зник на хорах.

— А зараз уже ні?

— Я знаю тільки, що в мене все було під контролем, поки не з'явилася ти! — кинув Ґідеон.

— Ти хочеш скинути на мене провину за те, що вперше в житті не всі танцюють під твою дудку? — Я запитально підсмикнула брову — точнісінько, як він. Їй-бо, класне відчуття! Я мало не посміхнулася, така горда була з себе.

— Ні! — Він похитав головою і майже застогнав. — Ґвендолін! Чому з тобою все набагато складніше, ніж із Шарлоттою? — Він нахилився до мене, і в його очах було щось таке, чого я там ще ніколи не бачила.

— Ах. То ви про це балакали сьогодні на шкільному подвір'ї? — запитала я ображено.

Дідько. Зараз я дала йому фору. Що з мене візьмеш, помилка новачка!

— Ревнуєш? — раптом сказав він і широко посміхнувся.

— Анітрохи!

— Шарлотта завжди робила те, що я їй казав. А ти маєш свій розум. З тобою дуже важко. Але і якось кумедно. І мило, — цього разу не тільки його погляд збентежив мене.

Я зніяковіло прибрала пасмо волосся з чола. Моя дурнувата зачіска повністю розкуйовдилася за час нашої втечі, а всі шпильки, либонь, витрусились доріжкою від Ітон-плейс аж до церковних дверей.

— Чому ми не повертаємося до Темпла?

— Бо тут так спокійно. Коли ми повернемося, напевно, знову почнуться чергові нескінченні балачки. І чесно кажучи, я б залюбки обійшовся без дядька Фалька, який звик мене туди-сюди попихати.

Ха! Зараз я знову можу вставити своє слово!

— Не найкраще відчуття, еге ж?

Він похитав головою.

— Ні. Таки ні.

Зовні з боку нефа щось зашаруділо. Я здригнулась і знову подивилася в щілину запони. Це була лише літня жінка, що запалювала свічку.

— Що буде, якщо ми зараз перескочимо? Не хотілося б мені приземлитися на коліна якогось… гм… малого, що надумав сповідатися. І можу собі уявити, що священик буде не в захваті.

— Не бери в голову, — Ґідеон тихо засміявся. — У наш час ця сповідальниця завжди вільна. Вона, так би мовити, зарезервована для нас. Пастор Джейкобе називає її ліфтом у пекло. Само собою, він — член Ложі.

— Скільки нам залишилося до зворотного стрибка?

Ґідеон зиркнув на свій годинник.

— Час у нас ще є.

— Тоді нам треба як слід його використати. — Я хихикнула. — Ти не хочеш мені сповідатися, сину мій? — Це просто вилетіло з мене, і тієї ж миті я ясно зрозуміла, що тут відбувається.

Я на початку минулого століття сиджу в сповідальні з Ґідеоном-досі-відомим-як-містер-Свинтус і фліртую з ним, аж гай гуде! Боже! Чому Леслі не складе для мене папку з вказівками на цей випадок?

— Тільки якщо ти теж висповідаєш переді мною свої гріхи.

— Так, тобі б цього, звичайно, дуже хотілося. — Я поквапилася змінити тему. Ця була занадто слизькою. — До речі, з пасткою ти мав рацію. Але звідки Люсі з Полом могли знати, що ми з'явимося саме сьогодні?

— Поняття не маю, — відповів Ґідеон і раптово так близько нахилився до мене, що наші носи опинилися один від одного всього за кілька сантиметрів. У сутінках його очі здавалися геть темними. — Але, можливо, ти це знаєш.

Я розгублено закліпала (вдвічі розгублено: по-перше, з огляду на саме питання, але ще більше через його раптову близькість).

— Я?

— А що, коли ти та людина, яка виказала Люсі й Полу місце умовленої зустрічі?!

— Що? — Я, напевно, виглядала вкрай нерозумно. — Що за дурня! Коли б це я могла таке зробити? Я навіть не знаю, де взагалі той хронограф. І я б ніколи не допустила, щоб… — я затнулась, аби не бовкнути, бува, чого-небудь зайвого.

— Ґвендолін, ти ж не знаєш, що можеш натворити в майбутньому.

Це треба було спочатку переварити.

— Так само це міг бути й ти сам, — відказала я.

— Теж правда. — Ґідеон відкинувся назад на свою половину, і в сутінках я побачила, як блиснули його зуби. Він посміхався. — Я думаю, що нам удвох буде досить цікаво найближчим часом!

Ця фраза викликала у мене в животі прилив тепла. Перспектива майбутніх пригод мала б мене налякати, але зараз вона наповнила мене відчуттям якогось шаленого щастя.

Так, це буде цікаво.

Ми помовчали. Потім Ґідеон озвався:

— Нещодавно в кареті ми говорили про магію Крука, — пам'ятаєш?

Звісно, я пам'ятала. Кожнісіньке слово.

— Ти сказав, що в мене не може бути цієї магії, бо я просто звичайна дівчина. Яких ти знаєш цілу купу. Які юрбами ходять в туалет і шпетять Лізу, бо…

На мої губи лягла долоня.

— Я пам'ятаю, що я сказав. — Зі своєї кабіни Ґідеон нахилився до мене. — І мені дуже шкода.

Що? Я сиділа як громом уражена, не спроможна поворухнутись або навіть просто вдихнути. Його пальці обережно чіпали мої губи, торкнулися підборіддя й піднялися по щоці аж до скроні.

— Ти не звичайна, Ґвендолін, — прошепотів він, а рука його гладила моє волосся. — Ти вкрай незвичайна. Тобі не потрібна ніяка магія Крука, щоб бути особливою для мене. — Його обличчя наблизилося. Коли його губи торкнулися моїх, я заплющила очі.

Окей. Здається, зараз я знепритомнію.